Перехрестя долі, стр. 60
Вже згодом, досить швидко прокрокувавши сходами до майорського звання, я почав, кажучи образно, думати щодо того, що і папаха – головний убір полковника, буде, напевно, непогано. І лише десь у Луганську зрозумів, що сіра верхівка папахи полковника із часом цілком може змінитися і на червоний – генеральський...
Нам такий тривалий час втовкмачували щодо необхідності „особистої скромності”, щодо того, що „колектив - це усе, особистість – ніщо”, та подібне до цього, що із часом прагнення людини до кар’єрного зростання, до того, аби посісти все більш високі посади та звання, стало виявлятися чимось, мало не огидним. Чому?! Людина, котра позбавлена таких прагнень, геть не має що робити у кадровому складі армії, міліції, будь-якої „силової” структури, жодної організації, де професійна придатність, ділові якості людини визначаються саме кількістю та розміром зірок у нього на погонах та масштабами посаду, котру він обіймає. Який він тоді має, вибачте, стимул для гарної роботи? (Це працювати можна виключно заради зарплатні, служити – геть інша справа...) Питання в іншому – якими саме шляхами, як саме людина йде до власних зірок та нагород. Уся сутність у цьому, і тільки у цьому!
Усі свої звання я заробив – важкою працею, безсонними ночами, здоров’ям, котре було зіпсоване. „Висидів” за строками – в тому числі і генеральське.
Приміряючи перед дзеркалом новеньку, першу у своєму житті генеральську форму, я із посмішкою згадував лейтенанта, що так мріяв колись про погони майора. Втім, ця посмішка була дещо сумною оскільки тепер я знав, що папаха із червоною верхівкою буде важче, аніж якась там „шапка Мономаха”. Попереду була величезна праця та нові безсонні ночі, втім, все звичне, таке, як і завжди.
І все ж таки я посміхався. І був у цю хвилину щасливим – бо усякий справжній чоловік хоча б таємно, хоча б у душі, ну, хоча б раз у житті, втім, все ж таки мріє стати генералом!
ДЕНЬ ДОВЖИНОЮ У РІК...
Одним з найгидкіших образів, що їх зображували у своїх статтях вітчизняні мас-медіа, котрі мали на меті, складалося таке враження, єдине - дискредитацію та цькування міліції, був образ опера-садиста. З гумовим кийком у руках, та посмішкою на губах, який за допомогою тортур та мордувань вириває докази неіснуючої провини у жертв, що ні в чому не винні – затриманих...
Подробиці різноманітних міліцейських звірств смакувалися у численних публікаціях... Сказати відверто, подібне смакування іноді наводило на ряд питань з приводу психічного здоров’я тих, хто це пише, але мова про інше... Мова про те - навіщо та з якою метою у народній свідомості створювався образ мента-костолома, що не здатен у своїй роботі ні на що, окрім „допиту третього ступеню”? До того ж, образ не поодинокий, а масштабний, узагальнюючий – жахлива „піраміда”, що її основу складають „заплічних справ майстри”. А десь там нагорі Генерал – тупий та корумпований (адже в нас, коли послухати певних панів журналістів, генерал від міліції міг бути лише тупим та корумпованим). І цей Генерал, гупаючи пудовими кулаками по полірованій дубовій стільниці, волає: „Бий! Души! Хапай правого та винуватого! Давай „відсоток”! Давай липове розкриття!”
Гидко та тупо. Я не маю бажання сперечатися та доводити, що переважно так не було. Я маю бажання розповісти про те, що було інакше. Про те як насправді розкривають злочини сищики-професіонали.
Вбивство родини Якимових у Дніпродзержинську (сьогодні Камянське) не просто сколихнуло - вразило до глибини душі мало не всіх його мешканців. Такого жорстокого злочину місто вже давно не знало. Не зважаючи на велику кількість мешканців - це був той населений пункт де, взагалі, практично всі знають всіх. Життя цієї родини, що начеб то і не афішувалося широкому загалу, наразі, було у всіх на очах. Молоді люди, чоловік та дружина – обидва стоматологи, давно мріяли відкрити власну практику - приватний стоматологічний кабінет. Вже навіть пригляділи та орендували задля цієї мети двокімнатну квартиру. Але обладнання, що було необхідне задля цього, коштувало близько тридцяти тисяч доларів. Якимові копійка до копійки заощаджували необхідну суму – і про це, нажаль, теж багато хто знав...
...Людей збентежив запах газу. Він почав розповсюджуватися поверхом, змушуючи турбуватися сусідів. Сусіди, що їх двері були майже впритул до квартири Якимових, першими визначили - запах розповсюджується звідти. Вони не встигли навіть подзвонити – сусідські двері відчинилися від першого ж поштовху. Всередині на стурбованих людей очікувала жахлива картина: газова пічка, конфорки котрої були геть усі відкрито, перед нею купа зім’ятих газет, що горіли, та трупи хазяїв. Пожежу, що починалася, ліквідували самі сусіди, які не розгубилися, не почали панікувати, а заходилися заливати водою полум’я, що набирало силу. Спершу, звісно, наглухо перекривши газ. Якби-то чийсь злий намір здійснився, то, оскільки, справа відбувалася у квартирі, що знаходилася на третьому поверсі, від вибуху могли обвалитися два, чи то три поверхи. Але минулося – навіть не довелося викликати пожежників. Отже, першими на місці опинилися співробітники міліції. Все, що сталося в квартирі, було, зрозуміло, „їхньою лінією”. Вся родина, п’ятеро осіб – чоловік, дружина, мати дружини та двійко маленьких дітей були мертвими. І причиною смерті, навіть