Перехрестя долі, стр. 59
Хоч бери та й пиши у переліку версій, що їх відпрацьовано, щось на кшталт: „1. Бандити провалилися крізь землю. 2. Бандити розчинилися у повітрі...” І задля довершеності клінічної картини висувати третю версію про те, що злочинців чорти забрали. Щоправда, наразі доведеться таки пояснювати з точки зору антиматеріалістичних засад зникнення пістолету та мішка з грішми. Точнісінько як у Гоголя: „Припустимо чорт забрав запорожця. Ну, а хто ж тоді коня?!”
Звісно, що подібними нісенітницями ніхто в оперативному штабі не займався. Всі були зайняті справами цілком конкретними. Але. так вже сталося, що успіх прийшов з досить несподіваного боку. Втім, назвати його геть несподіваним теж було б неправильно – під час скоєння подібних злочинів, інформацію щодо них отримують усі органи внутрішніх справ країни, і в першу чергу, міліцейські управління сусідніх областей. Розсилаються відповідні орієнтування і на прикмети людей, і на викрадене. Саме з сусідньої області – Запорізької, два тижні потому й надійшла довгоочікувана звістка. Там до рук міліції потрапив суб’єкт, котрий цілком, як з’ясувалося після відповідної перевірки, обґрунтовано є підозрюваним у скоєнні розбійного нападу. Коли під час обшуку у підозрюваного, окрім усього іншого, знайшли ще й обріз, то з категорії затриманих від швидко перейшов до категорії арештованих. І запорізькі сищики взялися за нього всерйоз. Нордичним характером, та підвищеною стійкістю на допитах цей тип, на щастя, не вирізнявся, а тому досить швидко розповів про свою участь у нападі на банк, що стався в Дніпрі. Добре обізнаний щодо проблем сусід-колег, начальник УМВС України в Запорізькій області, полковник міліції Валерій Іванович Варенко (котрий також був вихованцем Харківської міліції), одразу поділився цією інформацією з дніпропетровцями. Як результат - буквально наступного дня бандит, що його було заарештовано, спілкувався безпосередньо зі мною. Виїхав я до Запоріжжя негайно.
Під час цієї бесіди, як я і сподівався, з’ясувалися цікаві та важливі речі. Нападник, що потрапив до рук запорізьких міліціонерів, був членом серйозного злочинного угрупування.
Організував його, як виявилося, колишній міліціонер з Миколаївської області. Злочинне угрупування, що налічувала п’ять чоловік, котре цей мерзотник сколотив, з самого початку мало на меті ювелірні крамниці, ощадкаси, банки та заможних громадян. Зваживши на те, що злочинці чудово розуміючи неможливість реалізації таких намірів без наявності вогнепальної зброї, озброїлися обрізом, то цілком зрозуміло - з перших кроків їх дії найкраще потрапляють до складу злочинів, котрі викладено у статті Карного Кодексу: „Бандитизм”.
До речі, до Дніпра їх привело не лише бажання зірвати грошовий „куш”, а й бажання розжитися зброєю більш серйозною ніж обріз, що вони його мали. Це однозначно свідчить про те, що вбивство співробітника міліції вони на початку розглядали в якості варіанта, можливо й не єдиного, але цілком ймовірного. Оскільки, дурнями вони не були, і чудово розуміли, що зняти табельного „Макарова” з живого міліціонера, котрий знаходиться при тямі – нереально. І згодом пістолет, що його було захоплено під час нападу на банк, „заговорив”...
Окрім нападу на відділення „України”, бандитів було викрито ще в трьох аналогічних нападах на ювелірні крамниці в Запоріжжі, і в трьох розбійних нападах на помешкання громадян. Завжди і скрізь, вдершись до приміщення, вони починали „спілкування” з жертвами пострілом у стелю. На щастя, у всіх інших випадках далі стелі діло не пішло.
Отримав я і відповідь на найбільш таємниче для мене і усієї слідчо-оперативної групи питання: „Як вдалося злочинцям залишити місто, що його було щільно обкладено?” Елементарно! Ловити їх на трасах було від початку марною справою, оскільки, використовувати автотранспорт, передбачаючи перевірки на шляхах, вони не збиралися. Тому в якості шляху для відходу обрали Дніпро. Спокійнісінько завантажилися з награбованим до моторного човна і відпливли. Хід дійсно нетривіальний та недурний. „А що там на річці?” – „Напевно рибалки з лову повертаються!” І рибалили вони, судячи з усього, досить вдало – он який мішок сторчить у човні. Якби-то хтось міг знати, що то за риба у тому мішкові... До речі, в такий самий спосіб бандити залишали місця злочинів, що були скоєні вже в Запоріжжі. Лише маршрут їх пролягав, як легко здогадатися, в діаметрально протилежному напрямку – в Дніпро.
Упереджуючи події, скажу, що пістолет вбитого сержанта міліції було вилучено у ватажка банди, котрий тривалий час переховувався та під час затримання намагався відстрілюватися. Його було вбито на території Херсонської області. Інші злочинці були затримані набагато раніше та засуджені.
Цього разу я вирушив до начальника УВС із легким серцем. Доповідь генералу була короткою та простою: „Злочин розкрито, гроші вилучено, злочинців встановлено, одного вже затримано!”
Декілька днів потому, 17 серпня, Юрію Смирнову виповнювалося п’ятдесят років. Я готувався до поздоровлення разом із іншими членами колегії, коли в кабінеті пролунав дзвінок від генерала, котрий запросив зайти до нього. Приймальня вже була заповнена тими, хто бажав його привітати. Я зайшов, генерал, своєю чергою, вийшов із-за столу, та потиснувши мені руку, промовив: „Ну, Юріє Еріковичу, вітаю!” Мова йшла про присвоєння генеральського звання. Оскільки до дня підписання відповідного Указу – 24 серпня було ще цілих сім днів, втім, прізвища, що були вписані до цього Указу, вже були відомі. 24 серпня для мене розпочався новий етап у житті та кар’єрі – я став генералом...
Не важливо, що там йдеться у