Перехрестя долі, стр. 5
Тут вкрай необхідно обмовитись про досить важливу річ. Перш за все, сказати про те, що моє рішення стосовно вибору професії батьки, а тим більш, старше покоління, в особах дідусів та бабусь, сприйняли, м’яко кажучи, без будь-якого ентузіазму. Так вже склалося, що в нашій родині були представники різних професій – енергетики, лікарі, педагоги, в тому числі, і викладачі історії... Батько, як я казав, був архітектором. А ось правоохоронців до мене не було. Не те, щоб рідні з упередженням ставилися саме до професії міліціонера, але, правду кажучи, мій вибір, зовсім випадав, на їх погляд, як з сімейних традицій, так і з мого попереднього життєвого шляху, і видавався їм мало не диким.
Слід визнати, не тільки їм! В деканаті істфаку, куди надійшов лист про моє відрядження до міліції, це викликало справжній шок. Навчався я, слід відзначити, досить непогано, і для мене не становило таємниці, що при наявності бажання, на історичному факультеті я міг би залишитися для подальшої наукової, і, як наслідок, викладацької діяльності. Тим більше, що мою дипломну роботу, темою якої був так званий період „двовладдя”, що встановився в Росії між лютневою і жовтневою революціями 1917 року, сприйняли дуже схвально. Справа також у виборі теми – це був унікальний період у вітчизняній та світові історії, багато питань котрого, без сумніву, не втратили своєї актуальності і сьогодні. Розробку цієї теми також було сприйнято досить схвально, її було визначено як таку, що при певному доопрацюванні може стати основою для кандидатської дисертації. Тобто, учорашні наставники і викладачі бачили в колишньому студенті досить перспективного історика. І раптом – міліція!
Однак, помилкою було б говорити, що випускники історичного факультету не йшли служити до органів правопорядку. Аж ніяк. Питання в іншому – до яких саме органів... Гадаю, що не відкрию якусь страшну таємницю, коли скажу відверто про те, що поповнювали вони лави Комітету Державної Безпеки. Пройшовши там відповідну спеціальну підготовку, хтось з них одягав форму і продовжував службу в якості кадрового офіцеру КДБ, а хтось, чия приналежність до цієї організації не афішувалася, повертався в ті самі ВНЗ, наукові заклади, щоб проводити контррозвідувальну боротьбу.
Сьогодні ми з вами добре знаємо, що навіть історична наука має свої глибокі таємниці. Були, звісно, такі таємниці і за радянського періоду, до того ж настільки серйозні, що їх несвоєчасне обнародування ( котре в той момент виключалося категорично), було спроможне, скажемо відверто, похитнути самі підґрунтя світосприйняття, що тоді існувало. Втім, на історичному факультеті витоки такої „вибухонебезпечної” інформації іноді траплялися. Переважно – випадково, коли захопившись, викладачі з величезним, без сумніву, життєвим та науковим досвідом, в процесі занять сповіщали нам такі факти, від яких в нас, молодих істориків, голова йшла обертом.
Так, в 1975 році, під час проходженні теми про визвольну місію Радянської Армії в Європі, один з доцентів, учасник війни, з подробицями, спираючись, напевно, на власні спогади, розповідав нам про практично повне знищення населення „країн, що визволялися”, до яких в 1944 році ввійшли Радянські війська. Саме тоді фронти було зупинено на місяць, а гасло „Вбий німця!” замінено політпрацівниками на „Вбий фашиста!”. Дізнатися про таке в 1975 році, ще й на семінарі, що проводився на кафедрі історії КПРС, повірте, було фантастикою, адже відкрито про щось подібне заговорили тільки після розпаду СРСР, і то не одразу. Але це, звісно, було зроблено згаданим доцентом, так би мовити, у викладацькому запалі, без будь-якого політичного підтексту чи-то наміру. Втім, якби інформація від нас, слухачів, дісталася „куди належно” - не бути йому істориком.
До речі, помилкою було б як стверджувати, що ніякого інакомислення не існувало взагалі, і, відповідно, всі супротивники порядку речей, що панував тоді в країні, були вигадані задля виправдання існуваннямайже всемогутньої „контори”, так і казати, що, навпаки, інакомислення було тотальним, чи-то навіть масовим.
Задля ілюстрації наведу випадок з власного досвіду. Справа відбувалася в 1976 році – тобто, приблизно в той час, коли спостерігалося певне бродіння з приводу „ щасливого життя” на „благословенному Заході” і „ Імперії Зла” довкола нас... Минаючи, другий, так званий „ректорський поверх” університетського корпусу, я став свідком не зовсім звичного видовища. В залі, звідки сходи, розширюючись піднімалися вгору, декілька студентів, хвилюючись та поспішаючи, канцелярськими кнопками прикріплювали до стіни якісь малюнки. Мені, другокурснику, зрозуміла річ, стало цікаво - що ж там, на цих малюнках, і, підійшовши ближче, я почав їх роздивлятися. Малюнки було зроблено, слід сказати, як-небудь – олівцем та аквареллю. Але назви, та зміст цих „шедеврів” були більш ніж красномовні... Змалюю лише однин - називався він „Ліс рубають – тріски летять”, і на ньому було зображено ліс з поваленими деревами, людей в сірих куфайках і солдат, які цих людей чи-то розстрілювали, чи-то кололи багнетами. Тоді ми, студенти, в більшості своїй, не мали уяви про всі викриття, що полились під час перебудови – з приводу ГУЛАГу та іншого. Отже, все це було для нас незрозумілим, і від цього ще більш цікавим.
Крім мене, ще декілька студентів снували повз ці малюнки, силуючись хоч щось зрозуміти, як раптом ми побачили сцену, що здивувала нас