Перехрестя долі, стр. 58
Але кінцевий смертний вирок він собі підписав тим, що необхідні штатні бронежилет та каску (що неодмінно повинні бути на ньому, принаймні, під час безпосередньої доставки грошей за призначенням), він залишив у машині. Було спекотно... Що тут сказати - без коментарів.
Бандити, котрі на момент появи інкасаторів вже перебували на першому поверсі, діяли стрімко - міліціонер отримав постріл з обрізу майже впритул. Жінку навіть не довелося лякати – від жаху вона одразу впала на підлогу. В невідомому напрямку зник і охоронець, котрий повинен був охороняти „обмінник”. Допоки водій інкасаторської машини зметикував, що ж, власне, сталося, допоки вибирався з машини, злочинці, підхопивши мішка, втекли крізь чорний хід. До речі, прихопили з собою вони не лише гроші.
Він не був боягузом, чи то слабкою людиною той загиблий сержант. Звісно, він спокійнісінько міг вдати з себе мертвого, і жодним чином не реагувати на те, що чужі руки видирають з його пальців мішок з грішми, а потім лізуть до кобури. Міг би, але не став. Отримавши в груди заряд свинцю, пальцями, що вже німіли, він все ж таки намагався витягти пістолета та стріляти. Постріл пролунав. Ось лише на гачок натискали вже бандити – добиваючи сержанта з його ж власної зброї...
Я, перевівши подих, що збився під час бігу, стояв в одному з чисельних прохідних дворів, крізь котрі оперативно-слідча група рвонула, навздогін оперативно-розшукового пса, котрого було негайно доставлено на місце злочину. Слід він взяв впевнено і попрямував по ньому, визначаючи шлях відходу злочинців. Але, як і слід було очікувати, в центрі міста, що о другій годині дня був переповнений людьми та машинами, ланцюжок слідів загубився, розчинився у запахах мегаполіса. Тепер розумний собака, захекавшись сидів, висолопивши язика, і дивився сумними очима на оперативників, що його оточували. Очі пса неначе виправдовувалися: „Що ж я міг вдіяти, в цій мішанині пахощів будь-хто носа зламає!”. Та й, взагалі, жодних претензій до пса не було. Усі присутні чудово розуміли – варто було злочинцям сісти до автівки (не має значення чи до тієї, що на них очікувала, чи то до першої ліпшої, водій котрої зупинився на підняту вгору руку), і все – кінець сліду... Знайти б тепер цю автівку.
- Ну, тут картина зрозуміла - злочинці, схоже, скористалися автомобілем. Коли готували транспорт заздалегідь, то, гадаю, спробують на ньому вирватися з міста. „Перехоплення” оголошувати?
- Звісно! „Перехоплення”, „Сирену”... ви й самі знаєте все, що потрібно в таких випадках. Жодна автівка не повинна залишити межі Дніпра неперевіреною! Я вас лишень благаю –нехай всі без виключення співробітники ДАЇ одягнуть бронежилети!
Всі ми „розумні потім”... Наразі, не виникає сумнівів, що всі учасники полювання на злочинців будуть озброєні та екіпіровані як слід. Що, звісно, тішить. Оскільки, маючи на руках принаймні два боєздатних „ствола”, і труп міліціонера по собі, бандити, скоріш за все, відчайдушно відбиватимуться, під час спроби їх затримання.
Сказати, що розмова „прямим зв’язком” з начальником УВС, котра відбулася в службовому кабінеті щойно я приїхав, мене сильно здивувала було б неправильним. Коли це робота з розкриття злочинів не супроводжувалася регулярними „накачками” з боку вищих за посадою начальників? Ні, не було такого, та й, напевне, не буде. Було б дивним аби генерал Смирнов зателефонував заступникові та промовив щось на кшталт: „Ой, знаєте Юрій Ерікович, пограбування, шістдесят тисяч, що зникли, вбивство - пусте це все...Не переймайтеся. Ви вже, дорогенький, розслабтесь, не рвіть серце, побережіть себе, одним словом!” Для людини, що не з чуток знайома з міліцейською службою, подібний монолог в вустах будь-якого генерала скидався б на нісенітницю... Саме тому жорсткі вимоги та конкретні вказівки я сприймав цілком спокійно, як дане. Тобто, Юрій Смирнов, звісно, розуміє, що я не формені штани протираю в кріслі, а саме „прискорюю” та „посилюю” як лише можливо, і навіть більше. Але генерал щось таки повинен сказати в ситуації, що склалася... А варіантів „слів настанови” інших немає. Осад, що залишила по собі розмова, викликав інший її момент – той де начальник УВС сказав,...ні, він скоріше натякнув,...тобто промови поміж іншим...коротше, дав зрозуміти, що у випадку, коли злочин не буде розкрито в потрібні строки, не бачити мені генеральських погонів, як... Не бачити, та й по всьому! Це, до речі, давало досить чітке розуміння того, що „потрібні строки” – набагато раніше ніж День незалежності, до котрого залишилося трохи менше ніж півтора місяці.
Відверто кажучи, в контексті розкриття даного злочину в останню чергу хвилювало мене питання лампасів. Коли щось і здатне було змусити мене в тому стані, коли, здавалося, з тебе вичавлено всі соки, знов ставати до роботи та й інших підганяти, так це спогади про поховання вбитого сержанта, в котрому я особисто брав участь. Саме заради того, аби знайти та покарати винних в ЦЬОМУ, можливо було працювати цілодобово, до того ж, без жодних „накачок”. Отже не потрібно було чіпляти попереду додаткову „морквину”. Проте, начальство знає краще, як саме ставити завдання та проводити психологічний тренінг... Заспокоївши себе цією „оригінальною” думкою, а також старою приказкою про те, що „Хто везе, того й поганяють!”, я зосередився на розкритті злочину.
Нажаль, як неприємно це було визнавати, але в даному