Перехрестя долі, стр. 57
Майже рік, що був прожитий у цій побутовій необлаштованості, далеко від родини (вирватися до Луганську хоча б на день, аби побачити дружину та сина я міг дозволити собі від сили раз на місяць), відгукнувся згодом неприємними наслідками для здоров’я. Біганина у легкому піджакові по протягам – ось і маємо хворі нирки... А виразка шлунку з’явилася, на що й слід було очікувати, через нерегулярне харчування, єдиним нормальним пунктом у якому був обід у їдальні управління. На вихідні, зрозуміло, їдальня не працювала... Це була одна з причин, через котрі я не любив вихідні. Втім, була і інша – головна. Споглядаючи з вікна кабінету, як співробітники, котрі чесно відпрацювали день, розходяться по домівках, я думав про свою родину, що знаходилася за сотні кілометрів. Дещо втішало лише те, що вихідних у моїй роботі практично не було...
Генералами стають
Генералами не народжуються – ними стають. Доволі, на мій погляд, суперечлива думка, за нинішніх умов. Втім, допоки мова про те, що найвище офіцерське звання можна отримати все ж таки за цілком визначеними правилами.
Перш за все, людина, котра претендує на це звання, має обіймати певну посаду – таку, де за штатним розкладом передбачено начальника у званні „генерал”. Присвоюється це звання Указом голови держави. У ті часи такі виняткові події відбувалися раз на рік – на День Незалежності України. Наразі кандидат у генерали на момент підписання подання на нього мав обіймати відповідну генеральську посаду не менше трьох років...
На свою першу таку посаду – першого заступника начальника УМВС України мене було призначено в Луганській області. В УМВС в Дніпропетровській області посада моя була навіть вища за рангом. Отже, до серпня 1998 року належний строк у три роки чесно спливав. Правду кажучи, я мав підстави сподіватися, що на той День Незалежності звання „генерал-майор міліції” буде мені присвоєне. Усі передумови до цього були – показники, що характеризували досягнення у боротьбі зі злочинністю в області на той час вже впевнено покращилися – і це попри те, що закінчення 1997 року було надто важким. Втім, зараз становище виправлялося та обіцяло буди достатньо стабільним у майбутньому. Аж ніяк не останньою чергою це було пов’язано із масштабними кадровими змінами, що їх проводило керівництво обласного УВС. Головним критерієм під час них була не абстрактна „лояльність” або „відданість”, а професійні якості – перш за все, здатність приймати самостійні рішення та нести за них відповідальність. Без жодного жалю позбавлялися дорослих людей, котрі мали великі посади та погони, але потребували догляду, наче малі діти, та за будь-якого випадку бігли радитися „нагору”. Не до „виховних моментів” було. Справами слід було займатися...
Всередині 1998 ситуація із особовим складом стабілізувалася, люди потроху стали звикати до нового стилю керівництва. Майбутнє, начебто, було цілком передбачуваним, але...
Я виїхав на місце скоєння злочину після того, як повідомлення щодо нього надійшло до чергової частини. Разом із начальником УВС. Ми мали підставу поспішати – те, що трапилося серед білого дня, та, практично, у п’яти хвилинах їзди від будівлі обласної міліції, можна було віднести до надзвичайних подій, так би мовити, найвищої категорії. Було здійснено екстраординарний за зухвалістю збройний напад. Під час нього було викрадено шістдесят тисяч гривень. І – найстрашніше, було вбито співробітника міліції...
Згодом я охарактеризував ситуацію, як „...банальна донезмоги...”. Звісно, у таких випадках усіх співробітників міліції, котрі тим чи іншим чином були дотичні до того, що сталося, охоплює лють, гнів на покидьків, котрі насмілилися обірвати життя їхнього бойового товариша, та цілком зрозуміле бажання якнайшвидше знайти мерзотників та змусити їх відповісти за те, що вони скоїли – за найвищими мірками... От лише одного палкого бажання та праведного гніву замало, а тому керівник за дуже короткий час позбавляється емоцій, та холодним розумом починає зважувати та порівнювати факти, аби, перш за все, з’ясувати причини, котрі призвели до трагедії. Як правило, все дійсно виявляється банальним. Окрім злої волі злочинців, загибелі міліціонерів неодмінно сприяють інші фактори: чиїсь безвідповідальність та розхлябаність. А також – нехтування елементарними правилами та інструкціями, що вони лише на перший погляд видаються вигаданими якимись занудами навмисне для того, аби хтось „помучився”. Насправді ж усі приписи та настанови, що вони стосуються безпеки, як то кажуть, „написано кров’ю” – до того ж даний вислів можна сприймати цілком буквально. Втім, постійно знаходяться ті, хто нехтує досвідом попередників, та, до того ж– чужою кров’ю та власною.
Перш за все, банківське відділення було розташовано у місці, що було геть негідним, таким, що видавалося непридатним навіть за найбільш поверхневого погляду на безпеку. Будова, що колись була Клубом залізничників, по-перше, мала два виходи, один з них – чорний, що виходив до прохідних дворів. Ніхто не потурбувався не те, що наглухо замурувати його, а хоча б облаштувати решіткою із замком. Таким чином злочинцям було забезпечено безпечний відхід...
По-друге. Будівля мала два поверхи. І коли на другому поверсі розташовувався банк, то на першому, окрім пункту обміну валют, знаходився ще й зал гральних автоматів – тобто, місце, де будь яка людина, що має певну суму грошей, може знаходитися там практично цілодобово, не привертаючи до себе уваги. Таким чином злочинці мали пункт задля спостереження і плацдарм для нападу... На додачу, гроші до банку привозили завжди в один й то й самий, суворо обмежений час. не потрібно було мати надто великі розумові здібності аби прорахувати та скласти надійний план нападу.
Нажаль, рокові помилки були скоєні не лише співробітниками банку. Згідно з тими ж таки інструкціями, що я їх згадував, під час перевезення такого вантажу - тобто великих сум грошей, принаймні хоч одна людина супроводу повинна була бути озброєна автоматичною