Перехрестя долі, стр. 54

Втім, відбувалося все це, як вже було сказано, декілька років потому. А поки що була субота і моє близьке розлучення із Луганщиною, як то кажуть, висіло у повітрі...

Того дня я зранку з’явився на роботі, бо для того, хто керує обласною міліцією поняття „вихідний день” було тоді більш, ніж бажаним. Упевнившись у тому, що у „ввіреному господарстві” все гаразд, я вирішив поїхати за місто, на дачу до знайомих. Пам’ятаю, крихітний був будиночок, одноповерховий – втім, все ж таки природа, прохолода. А чого ще бажається влітку, після міста, що нажарене сонцем? Родина моя в цей момент перебувала у Харкові, і тому різновид відпочинку я обрав найпростіший – розклав під деревом розкладушку та спробував елементарно виспатися. Людина передбачає...

Дзвінок на мобільний телефон пролунав, коли я не встиг ще й очей заплющити. Черговий по управлінню доповів: „Юріє Еріковичу, щойно телефонували з МВС. Завтра о дев’ятій ранку ви маєте прибути до МВС. Вас викликає Міністр!” Міністр викликає – отже, потрібно виконувати наказ. Відпочив... Я негайно гукнув водія, приїхав назад до УВС, потім – додому, позаяк прибувати до міністерства потрібно було у формі. Зібрався та виїхав на Київ, позаяк шлях на мене очікував неблизький.

Виклик до Міністра був, як би вірніше сказати... Очікуваним... Не сказати, аби неприємним, але раптовим. Боятися мені не було за що – із Юрієм Федоровичем я, перебуваючи на посаді заступника начальника міліції Луганщини, спілкувався неодноразово, коли він приїздив до Луганську. Одного разу мені довелося особисто доповідати йому щодо стану боротьби із організованими угрупуваннями протягом півтора годин. Тоді все те, про що йшла мова я знав напам’ять, бо ми жили цим щоденно. Згодом Юрій Смирнов передав, що Юрій Федорович був задоволений моєю доповіддю. Також Міністр декілька разів брав участь у колегіях УВС Луганської області, де мені доводилося виступати із доповіддю. Тому, побоювання їхати до міністра у мене не було. Утримували ми криміногенну ситуацію в регіоні надійно, хоча вже чотири місяці Юрія Смирнова в Луганську не було – він відбув до нового місця служби, до Дніпропетровська.

Шлях від Луганську до Києва – майже тисяча кілометрів, неблизький та нелегкий шлях. Межу міста мій автомобіль перетнув о сьомій чи то о восьмій годині ранку, я встиг перевдягнутися у форму, і вже о дев’ятій годині був у міністерстві. Прибув до приймальні Міністра, і там довідався, що Юрія Федоровича допоки на місці немає – він зустрічає делегацію зі Східної Європи. Довелося чекати до одинадцятої години, після чого приїхав Міністр. Ми привіталися, і він зайшов до свого кабінету, потім до кабінету зайшов і Микола Іванович Онуфрієв – начальник Головного управління кадрового забезпечення МВС України. Потім до кабінету запросили й мене. Я доповів, тоді Міністр поставив питання, на котре я не очікував: „Юріє Еріковичу, а це правда, що ви зібрали 200 тисяч доларів задля того, аби стати начальником УВС в Луганську?”. Приборкавши емоції, я відповів: „Товаришу Міністр, якби я мав 200 тисяч доларів (а це, нагадаю, 1997 рік), то залишив би службу в МВС. Я б звільнився, та жив би на гроші, що маю!” Юрій Федорович звернувся до Онуфрієва: „Ти бачиш, Миколо, як він сміливо відповідає!”, а потім і до мене – „Я, звісно, в це не вірив, але такі чутки розповсюджуються Луганськом – задля того, аби тебе дискредитувати”.

В цілому ситуація була мені зрозумілою, кажучи сучасними термінами, кампанію з моєї дискредитації на Луганщині було поставлено „на широку ногу”. Ось тільки Міністр не лише гарно знав реальну оперативну обстановку в регіоні, але й знав він тих людей, котрі на той час керували Луганською областю, добре розуміючи, чого вони прагнуть. Саме тому не призначили туди луганчанина...

Юрій Федорович сказав: „Ти не турбуйся, ми не ймемо віри у всі ці чутки, і скажемо де буде потрібно, що ти нормальна, чесна людина! Саме тому тобі пропонується посада першого заступника начальника УВС Дніпропетровської області. До речі, і Смирнов клопоче саме щодо твого призначення. Ця область велика та потужна, і обстановка там складна. Погоджуєшся на таку пропозицію?”

Тут слід нагадати, що саме тоді починалися процеси, пов’язані з Павлом Лазаренком. І, в основному, осередком цих процесів на тривалий час став саме Дніпропетровськ. Тому, я сприйняв це призначення, як підвищення. І погодився. Після цього міністр взяв у Миколи Онуфрієва два накази про призначення виконуючого обов’язки начальника УВС в Луганській області. Там було два прізвища, одне називати не буду. А друге було – Євдокімов. Юрій Федорович запитав мене: „Юріє Еріковичу, як ви вважаєте, кого призначити?”. Звісно, що я назвав прізвище Євдокімова...

Після цього Міністр мені сказав, аби я одразу вирушав до Дніпропетровська, до Смирнова: „Скажи йому, що сьогодні неділя, і тому я наказ щодо твого призначення підпишу завтра, потім вирушай до Луганську, пакуй речі, здавай справи Євдокимову, і ми чекаємо на тебе у вівторок на новому місці служби!”

Міністерство я залишив десь близько полудня, розвернув автівку і попрямував до Дніпропетровська. Дорогою навіть знайшов час аби зупинитися біля якоїсь річки та скупатися. Спека стояла страшенна – градусів, напевно, за тридцять.

До Дніпропетровська я прибув годині о восьмій. Переговоривши із Смирновим, я переночував у готелі, а ранком вирушив до Луганську. Приїхавши, підписав наказ, котрим було знято всі стягнення, що були накладені на співробітників органів внутрішніх справ, після чого запросив Євдокимова, котрий був виконуючим обов’язки, і сказав, аби його зачитали вже без мене. Ніхто мені ніяких проводжань не влаштовував, ні з ким із обласних керівників я не прощався.

Після усіх цих дій, я в чергове, попрощався з родиною, котра на той час повернулася з Харкова. Сів на службовий автомобіль, (сказав, що машина завтра повернеться з Дніпропетровська), і відбув у службове відрядження, яке тривало доволі довго...

Попереду був новий шлях, нове призначення, нові люди та нові справи. Попереду була Дніпропетровська область.

Позаду залишилися товариші, ті, з ким довелося розділити суворі будні. Генерал-полковник Едуард Олексійович Дідоренко. Майбутні генерал-лейтенанти міліції Анатолій В’ячеславович Науменко, Євген Миколайович Польской, полковники міліції Володимир Козюбенко, Дмитро Одновол, Геннадій Подройко, Євген Курінний, Володимир Сирота, Михайло Мацишин, Борис Бабенко, Віктор Єрмоленко, Анатолій Хвасенко, Володимир Вовченко.

З багатьма ще не раз зводила служба, про тих, з ким доля розвела різними містами та дорогами назавжди, в душі залишилися найтепліші спогади.

Частина 3 Дніпропетровськ

Прибуття

Звук, що пролунав на декілька кілометрів навкруги,