Перехрестя долі, стр. 53
Звичайно, як то кажуть, „у певних колах склалася думка” – новим начальником УВС повинен бути лише луганчанин, „свійський хлопець”, із котрим можна буде вирішувати усі питання. Називали й цілком конкретну кандидатуру на цю посаду. Не буду оголошувати прізвище цієї людини – перш за все, тому, що він не був ініціатором власного „піднесення”, а лиш був готовий виконати волю „старших товаришів”. До речі, начальником міліції, ані Луганської, ані будь-якої іншої області він так і не став, і, зрештою, пішов у відставку полковником. Тай й не в ньому була справа. А в палкому бажанні певних місцевих керівників бачити в кріслі начальника міліції людину, що була б зручною та керованою.
Втім, для цього посаду спершу потрібно було звільнити... Отже, до області занадилися перевірки із МВС. Я не міг второпати – нащо їдуть, що шукають?! Перевіряючи ж нічого не могли до пуття пояснити, мимрили щось та відводили очі. Як з’ясувалося згодом, багато часу потому, шукали контрабандну горілку, і, головне, підтвердження того, що торгівлею нею в області керую особисто я. „Рили” довго та завзято. Від’їжджали ж усі комісії (а було їх чотири), без жодних результатів – нічого було виявляти і нікого викривати. А, головне, не виходило „викрити”... Активізувалася і преса. Статті про недоліки у роботі міліції публікувалися одна за одною - „міліція неспроможна, не забезпечує”, і таке інше. Тоді на ці статті реагували – це згодом, негатив у ЗМІ щодо діяльності правоохоронних органів став таким сильним та постійним, що на нього, почасти, перестали звертати прискіпливу увагу, а в ті часи, про які йдеться, за це могли і з роботи зняти.
Упереджуючи подію, зауважу, що луганчанин на чолі УВС так і не став. На цю посаду було призначено генерала Буднікова, відрядженого з Києва, а його, своєю чергою, змінив одесит – генерал Григорій Єпур.
Тут варто, мабуть пригадати ще одну історію, котра мало не коштувала життя чималій кількості людей...
В 1997 році напередодні Травневих свят в місті було відкрито нову транспортну розв’язку – так би мовити, нова брама Луганську. Широкі естакади, шляхопроводи, що проходили один під одним, краса й чистота нового масштабного проекту – усе це надихало на проведення великого урочистого заходу аби відзначити відкриття. І привід знайшовся – у чиїсь „світлій” голові народилася ідея - провести на цій розв’язці масові народні гуляння аби відзначити чергову річницю Перемоги. Дізнавшись про це, генерал Юрій Смирнов, котрий дослужував на Луганщині лічені дні, здивувався. Масове скупчення людей на місці де конструкції щойно збудовано. Нажаль, правил, що діють нині, згідно котрих МНС разом із МВС зобов’язані обстежити ділянку, на котрій планується проведення масових заходів, дати висновок, згідно з котрого організатори повинні діяти, тоді просто не існувало. Саме тому керівник УМВС наполягав на тому, аби начальник міської міліції написав листа до міськвиконкому, в якому і виклав би його, начальника УВС, застереження з приводу того, що жодних гулянь чи то інших святкувань у визначеному місті проводити не слід в жодному випадку. Листа було написано та відправлено за призначенням. Яким же був результат? Міська влада залишила поза увагою попередження, і не відреагувала жодним чином.
Як показало слідство, що було проведене згодом, того святкового вечора на естакаді зібралося майже 20.000 чоловік! Всі очікували на грандіозний святковий феєрверк, що його обіцяли. І дочекалися... Напевно, той таки „геній”, що був автором загальної ідеї святкування, вирішив піднести захват земляків на найвищий рівень – перед початком салюту, для кращого зорового ефекту, на місці події раптово, та без жодного попередження, було вимкнуто світло. Ефект дійсно виявився приголомшуючим...
Багатотисячний натовп, що опинився в цілковитій, абсолютній темряві, миттєво охопила паніка. Інакше і бути не могло – достатньо прочитати навіть не спеціальну, а популярну літературу з психології, аби знати, що людину, котра раптово опинилася у темряві, охоплює несамовитий жах, розум „вимикається”, „вмикаються” інстинкти. А тут – натовп... Похитнувшись, її багатотонне тіло одним сильним поштовхом вичавило металеві перила естакади, котрі зламалися неначе гнилі сірники. Наступної миті з висоти в десять метрів до низу посипалися люди. Така ж приблизно ситуація склалася на сходах та пандусах, де люди падали, котилися додолу, чіпляючи дорогою інших. Аж раптом, посилюючи жах та паніку, вдарив салют. Справжнє пекло...
В наслідок сорок п’ять людей було госпіталізовано. Зламані кінцівки, ребра, ушкодженні шиї та хребти... Те, що смертельних випадків не трапилося ЖОДНОГО, можна пояснити лише двома причинами – везінням та героїзмом луганської міліції. Так, міліціонери, котрі попереджали про все, що може статися, не стояли збоку, зловтішаючись: „А ми ж казали!”, вони перебували у гущавині подій, рятуючи людей та ліквідуючи наслідки чужої безвідповідальності. Вони, ставши живою стіною, утримували людей просто власними тілами, на руках, не давши зірватися у прірви, що відкрилися та сходові марші. Міліцейські ланцюги відтіснили натовп від тих місць. Куди вже попадали люди та, виключно завдячуючи цьому ті, хто впав, не були розчавлені.
Але... Всюдисущі журналісти, котрі зявилися згодом у пошуках винуватців, навідалися, перш за все, до міліції. „Як так?!” „Чому допустили?!” У відповідь на ці каверзні питання було пред’явлено листа, що його було згадано раніше, із датою відправлення, котра однозначно свідчила про те, що часу, аби дослухатися попередженнята прийняти нормальні рішення у тих, хто влаштовував свято, було більше, ніж достатньо... шукачам сенсації не лишалося нічого, окрім розвернутися та тихенько рушити до міськвиконкому..
Саме про це, та ще про деякі неприємні епізоди я згадував декілька років потому, коли доля привела мене до Луганську із короткостроковою, втім, дуже важливою місією. У посаді Заступника Міністра внутрішніх справ України по Південно-Східному регіону я вручав міліції Луганщини Прапор МВС. Приймав цей