Перехрестя долі, стр. 52
За декілька наступних років ціною неймовірних зусиль було зупинено, та приборкано хвилю бандитського свавілля, що шматувало Луганщину. Було розгромлено безжальні, добре озброєнні та організовані злочинні угруповання „Вакули”, „Сивого”, „Рєчкіна” та велика кількість інших. Бандитизму та організованій злочинності було зламано хребта. Чималий лад було наведено й у міліцейських лавах. Такими були, у досить загальних рисах, наслідки „Смирновської зими”.
Наразі, дехто на Луганщині не те що вихваляти рідну міліцію, а й, взагалі, визнавати за нею будь-які успіхи геть не збирався. Методи, що тоді застосовувалися, були не надто чистими та пристойними.
Ось конкретний приклад: одного, як виявилося, далеко не чудового вечора, до обласного управління надійшла інформація щодо того, що у приватному будинку у Луганську, озброєний злочинець, що забарикадувався там, утримує двох заручників – стару бабусю років із дев’яносто, та її двадцятирічного онука. Зі слів оперативного чергового картина вимальовувалась десь така: зловмисник прийшов у гості до онука, щось там вони не поділили і після словесної перепалки, що виникла згодом, пильні сусіди почули постріл. Дільничного, котрий прибув за їх викликом, зустріли вигуками крізь двері, що були міцно зачинені. Їх сенс зводився до того, що тут заручники і живими відпускати їх злочинець наміру не має, як і лишати помешкання сам. Якщо взяти до уваги, що один постріл вже пролунав, то цілком можливою була наявність в домі, як мінімум, одного вбитого. Чи, в кращому випадку, пораненого.
Як і повинно бути у подібних випадках, негайно було піднято по тривозі та відправлено на місце події міліцейський спецназ. Зайшовши перед виїздом на доповідь до Смирнова, я отримав вказівку: розібратися, що там відбувається у тому будинкові, та доповісти.
Коли я прибув на місце, будинок було вже щільно оточено, злочинець періодично стріляв з вікон, і всі чекали на бронетранспортера – коротше кажучи, тривала буденна робота. Бронетехніка, звісно, прибула. Втім, випереджаючи її, туди приїхав генерал. Подібними ситуаціями він завжди намагався керувати особисто.
Далі все пішло своєю чергою – міліцейські керівники, разом із прокурором Луганська, що приєднався до них, почали вести крізь зачинені двері перемовини зі злочинцем, бійці готувалися до штурму, сам же „винуватець свята” періодично стріляючи у двері вигукував вимоги – одну, абсурднішу за іншу. Кінець кінцем він дійшов до надання йому автівки та мільйона доларів. (Суми, котра в місті Луганську була такою ж недосяжною, як і, скажімо, сто мільярдів) Скінчилося все це, як на те й слід було очікувати, штурмом, котрий відбувся десь ближче до першої години ночі. Під час нього спроби начебто увійти до дверей, що обстрілювалися, були лише відволікаючим маневром - основна група спецназівців, вибивши вікно з іншого боку, вдало здійснила проникнення до помешкання, та, буквально за хвилину витягла звідти „терориста” вже в кайданках. Після цього з-під дивана дістали бідну бабцю, цілу та неушкоджену, лиш перелякану до смерті. Онуку ж її, на жаль, допомогти вже не міг ніхто – перший постріл із „Парабелуму”, що його було вилучено у злочинця, був призначений саме йому, та став смертельним...
Буквально за декілька днів після подій, що їх було змальовано вище, в одній з газет зявився матеріал, в котрому його автор з апломбом якщо не учасника, то, принаймні, очевидця подій, та, звісно ж, експерта з усіх та всіляких кримінальних питань, піддавав найдокладнішому розбору інцидента, що стався. Сенс висновків зводився до наступного: начальник обласної міліції виявив чи то боягузтво, чи то халатність, та, мало того, що сам не виїхав на місце пригоди, так і не забезпечив виїзд туди своїх підлеглих, а тому (і лише тому!) були по-звірячому вбиті УСІ заручники – і онук, і бабця...
У подібних випадках, як то кажуть, коментарі зайві. Втім, я бачив керівника, котрий був присутній на місці пригоди з перших хвилин особисто, та особисто ж керував операцією, сам спілкувався із старою, що вціліла, та й, кінець-кінцем, брав в усьому тому, що так перебрехали на сторінках газети, найбезпосереднішу участь. Саме через це я розсердився. І звернувся до редакції з відкритим листом, у котрому, лишень, виклав власну версію подій. Ефект, що я його цим досяг, був цілком передбачуваний – виданням було опубліковано... Не мого листа, а статтю, в котрій з ніг до голови брудом обливали вже особисто мене... Втішивши себе прислів’ям щодо вітру та відомої свійської тварини, я вирішив у полеміку із засобами масової інформації більше не вступати – принаймні, із настільки явно заангажованими...
Були ситуації і більше серйозного характеру, що мали підґрунтя вже політичне – щоправда, так би мовити, геть місцевого рівня. Під час чергових виборів до Верховної Ради України Володимир Миколайович Євдокимів виявив зухвалість, котра була з точки зору місцевого керівництва, нечуваною. Без узгодження із ними він висунув власну кандидатуру по місту Щастя і достатньо успішно балотувався там у народні депутати. „Проблема” полягала у тому, що опонентом його була людина, котру просувала місцева обласна адміністрація. Зараз же вона, фактично, була приречена на поразку. Євдокимову декілька разів дуже настійливо „радили” зняти власну кандидатуру добровільно. Спершу прохали, а згодом в хід пішли спроби „впливати” у більш жорстких формах. Володимир Миколайович „з дистанції” сходити відмовився, і зрештою, програв вибори із підозріло малою перевагою іншого кандидата. Можливо, за умов нинішнього законодавства про вибори, що дає можливість оспорити результати, в тому числі – і в суді, результат був би іншим. Втім, у той час це було неможливо. Переміг „провладний” кандидат, а „каменів за пазухою” стосовно „впертих заїзджих з Півночі” суттєво побільшало.
І ось нарешті, подія на яку дехто так довго чекав здійснилася – генерал відбув до нового місця служби. Однак, радість та очікування тріумфу були дещо зіпсовані доволі неприємною перспективою – на його місці, не сьогодні-завтра, міг опинитися так само „незручний” полковник, один з „північних” харків’ян, що прибули до міста.
Практично одразу після від’їзду Смирнова, керівництво облдержадміністрації почало настирливо чи то, я навіть би сказав – нав’язливо рекомендувати людей на посади начальників міліції міста та районних центрів області. Усі ці спроби не знайшли з мого боку, м’яко кажучи, ані розуміння, ані підтримки...
Тиск посилювався. Траплялися ситуації, котрі я сприймав вже, як спробу принизити – наразі, навіть не особисто мене, а всю міліцію Луганщини. На подібне я реагував відповідним чином...
Так – на одному з засідань обласного та міського „активів” було запропоновано