Перехрестя долі, стр. 51
- Ну, а далі, Юрій Єрікович, ви самі все бачили. Ті двоє, що сиділи мов пташенята на гілочці, теж прийшли до тями і заходилися додушувати бандита, що я його прибив. А гукав я, аби ви зрозуміли, що настав час бігти на допомогу. Яке там „стояти” – ми з ним не стояли, а лежали, вірніше, на землі вовтузилися, рушницю один в одного видирали...
- Щойно ми почули твій крик, то так одразу й побігли...
- Еге ж, чув я як ви біжите! Ось лише, чесно сказати, не гадав, що ви особисто прибіжите разом з усіма...
- А що було робити...
Десь після другої випаленої цигарки, ми обидва, не змовляючись, повернулися до дороги. Звідти долинав загрозливий гуркіт, з котрим наближалися, збиваючи за собою пилюку, два бронетранспортери, набиті з горою спецназівцями, що були озброєні до зубів. Останні промені сонця, що майже сховалося за небокрай, виблискували на стальних касках, автоматах та снайперських рушницях.
Останній раз гаркнули мотори, і зістрибнувши з „броні” до нас попрямував командир – Борис Соколов, котрий встиг покомандувати розвідкою в Афганістані і привіз звідти дві „Червоні Зірки”.
- Товаришу полковник, бійці спецпідрозділу для виконання бойового завдання прибули! – скинувши долоню до берету, Соколов відрапортував чітко, неначе на параді.
- Усе, Борис Іванович, вже відвоювалися. Не ображайся – самі впоралися, - я розвів руками, неначе вибачаючись. На обличчі хвацького командира неважко було прочитати вираз розчарування, що промайну, коли поз нас протягли двох суб’єктів, що більше скидалися на жертв автокатастрофи.
Операцію було завершено, і всі вирушили хто куди. Перевальскі, прихопивши затриманих - до райвідділу. Вирушив до Луганську і я . Не встиг я зайти до кабінету, як дзвінком вибухнув телефон прямого зв’язку з генералом. Телефонував дійсно Смирнов.
- Юрію Олександровичу, операцію зі звільнення...
- Знаю. В курсі... Отакої, Юрій Ерікович, я ніколи не думав, що ви такий відчайдуха! – почувши це, я, напевно, здивувався. Невже Смирнов...хвалить?! Рідкісний випадок! Як виявилося, дивувався я даремно...
- Це я веду до того, Юрій Ерікович, що операція, котру ви провели – справжня авантюра! Ось так це називається! Ви хоч усвідомлюєте що було б, аби когось із заручників, чи то тих, хто був з вами поранили, чи то, боронь Боже, вбили?! Вас як керівника вже просто не було б... – після цих слів Смирнов витримав паузу і поклав слухавку.
Я ще довго стояв біля столу, стискаючи у руках слухавку, що безпорадно пищала. А може генерал мав рацію – і все, що сталося, було божевільною авантюрою? Я поклав слухавку на важіль. Головне – сумління чисте. Ані в кабінеті, ані по кущах не ховався та не відсиджувався, бігав та плазував разом з усіма. Всі живі, злочинців затримано, отже поряд з таланом, напевно, було ще й вміння. А забажають покарати – що ж, це моя особиста відповідальність...
Певний час потому Віктора Миколайовича Тернівця, за його дії під час подій, що описані вище, було нагороджено орденом „За Мужність”. Я вважаю це вірним, і з задоволенням вручав йому ордена на колегії УВС. Мене самого не покарали – і це, безумовно, тішило.
ДВА ПЕРЕЇЗДИ – ОДНА ПОЖЕЖА...
Добігав кінця „луганський” період моєї міліцейської служби, котрий визначив досить велику кількість речей як в моєму житті, так і в моїй кар’єрі. Саме тут відбулося моє становлення як міліцейського керівника вже не міського, а обласного масштабу, тут досвід та знання, сили та нерви, пройшли перевірку не просто службою, а справжньою війною з бандитизмом.
Але спогади про цю землю залишилися найтепліші. Чому? А з тієї самої причини, чому ветерани з теплотою, та мало не з ностальгією, згадують перебування в зоні бойових дій. Адже там на передньому краї все справжнє – і друзі, і ставлення людей, і Справа, котру ти виконуєш, і котра не залишає часу на усіляке життєве лушпиння. Саме такою запам’яталася Луганщина. А ще – людьми. Чудовими, відвертими та відкритими. Якщо друг – то друг. Якщо ворог – то вдарить напрямки, а не в спину. І піде на тебе відкрито, а не плекатиме за пазухою камінь, котрим вдарить у ту мить, коли ти не очікуєш на удар. Бува, траплялися й виключення...
Обов’язки начальника УМВС України в Луганській області я виконував чотири місяці. Зазвичай, після такого строку „В.О.” відбувається призначення на цю посаду, так би мовити, вже на постійній основі. Однак, в даному випадку так не сталося... Чому?
Справа в тому, що той час, коли міліцією Луганщини керував полковник, а згодом генерал Юрій Смирнов, в певних колах називали не інакше як „Смирновська зима”. До того ж, ці слова лунали не десь там, а в кабінетах керівників досить високих рангів. Ані особисто Юрій Олександрович, ані люди його команди не вміли „домовлятися”, йти на поступки, „робити знижки”, „входити у ситуацію”. Більш того, вони взагалі не бажали цьому навчатися. Вони були незручними, неконтактними, а для певних людей –просто таки небезпечними. Спроби „прибрати” генерала робилися неодноразово. Але проблема тих, хто робив ці спроби полягала в тому, що реального підґрунтя, аби прийняти таке рішення „на вищому рівні”, не було. З тих, що „пасуть задніх” за усіма можливими міліцейськими показниками, за роки його керівництва, область вийшла на перше місце у більшості питань, в тому числі, по головному - по рівню розкриття злочинів. І це незважаючи на те, що кількість лише навмисних вбивств, котрі відбувалися там, була стабільно другою-третьою по Україні!
Тут варто пригадати, що досить велика кількість вбивств, що скоювалися в області, були не примітивною та доволі легкою в розкритті „битовухою”, а вбивствами „на замовлення” та іншими кваліфікованими злочинами, котрі скоювали злочинні угруповання, за кількістю яких Луганщина знову ж таки