Перехрестя долі, стр. 50
Розмірковуючи таким чином, я розумів, що знову, в черговий раз, життя підкидає ситуацію, що є по суті, вибором без вибору: починати штурм, не дочекавшись підкріплення з центру, з тими силами, що є - захід з доволі сумнівними шансами на успіх. Але й відсиджуватися в траві неначе коники – теж неприпустимо. Єдине, що певною мірою „вирівнювало” ситуацію перед власним сумлінням – це те, що йти належало разом з усіма й попереду всіх, коли змога... Повернувши голову до інших, я прошепотів:
- Поповзли!
- Куди?!
- Вперед, куди ж ще... Перекажіть по ланцюгу: стискаємо коло, пересуватися вперед максимально приховано й обережно. І не приведи Господь комусь стріляти без команди!
Рушили. Намагаючись якомога менше шарудіти травою, кожну секунду очікуючи на картечний „дуплет”, чи то навіть гірше, передсмертний крик заручників. Довго повзти не довелося. Тишу, що оповила степ, прорізав несамовитий крик: „Стояти,....!” І далі в тому ж напрямку... Скидалося на те, що події почали розгортатися стрімко й неочікувано. Ховатися вже не було жодного сенсу, тому всі міліціонери, котрі старанно „прасували” животами землю, що було духу рвонули бігом вперед.
Задихаючись від відчайдушного бігу, я раптом подумав, що й сам, проти звичайного, зброю з собою не прихопив... В цей момент з правого боку мене почав обходити якийсь сержант з „Калашниковим” навпереваги, що розчервонівся від бігу. „Стріляй! Вгору стріляй, лупи чергами в повітря!” – я віддав цю команду, розраховуючи на те, що злочинці почують стрілянину. І зрозуміють, що цього разу мають справу з озброєними людьми, й тому здогадаються не наробити дурощів. Сержант не збавляючи темпу, рвонув затвор і автомат засмикався у його руках, посилаючи в небо свинець. За декілька секунд, черги пролунали з протилежного боку оточення - вочевидь, там здогадалися підтримати погрозливо-шумовий ефект, що ми його створювали. Так ми й влетіли до посадки - в гуркоті автоматної стрілянини і пороховому диму...
„Вбили” - поглянувши на одного з бандитів, я дійшов такого висновку, зваживши на його зовнішній вигляд. Скидалося на те, що його, принаймні, переїхав товарний потяг. Хоч...від серця відлягло, коли я звернув увагу на молодих сищиків-заручників, що сиділи на спині переможеного, та з усією старанністю, неначе на тренуваннях, заламували цьому напівтрупові руки за спину. „Коли руки крутять, то, напевне, живий!” і дійсно, политий водичкою, бандит почав, хоч і мляво, подавати ознаки життя.
Тернівця, котрий мовчки та зосереджено додушував мисливською рушницею другого злодія, з великим зусиллям, все ж таки вдалося від нього відірвати, щоправда, довелося останнього трохи пом’яти...
- Дайте запалити, товаришу полковнику!
- Бери, Вітя, пали. І я з тобою - я помітив, що руки Тернівця мало не ходором ходять, коли він далеко не з першої спроби спромігся дістати цигарку з пачки. Втім, у мене самого руки трусилися не гірше - божевільний крос, мабуть, був би моїм найкращим спортивним досягненням, аби хто-небудь вів облік...
- Ну, розповідай...
- А що розповідати... З Дебальцево ці покидьки, скотокради фігові...
Зі слів Тернівця історія виходила приблизно така: двоє аборигенів Дебальцево, що були раніше неодноразово засуджені, займалися крадіжками скотини. Тобто, знаходили підходящу корову, забивали, вирізали найкращі куски, кидали до мотоциклу – скільки потягне, й тікали. Заряджену рушницю возили з собою на випадок конфлікту із сторожами, і, взагалі, для хоробрості.
Та лишень цього разу конфлікт стався зі співробітниками ДАІ. Стрельнувши в них для остраху – аби не подумали наздоганяти, злочинці мали намір спокійнісінько через степ дістатися рідної Донеччини. Але не так сталося, як гадалося. На біду, настирні сищики, що опинилися поряд, „сіли на хвіст” та й наздогнали. А наздогнавши, не винайшли нічого кращого ніж запитати документи. Діставши рушницю, що її на той момент вже було перезаряджено, бандити висловилися в тому сенсі, що це і є їхній єдиний документ, й попросили міліціонерів вийти з машини, попередньо передавши по рації, що тепер вони ба заручники, а вимога одна – дати бандитам безперешкодно втекти. Саме це повідомлення і стало причиною доповіді оперативного чергового, після якого туди виїхав Терновець.
Діставшись місця Терновець вчинив так, як, будьмо відверті, не кожен здатен. Вийшов до бандитів, відрекомендувався та й... запропонував у заручники себе, звернувся до злочинців з пропозицією на кшталт: „Візьміть начальника у заручники, для вас так вигідніше, а хлопців відпустіть!” Тернівця злочинці радо прийняли до гурту, але й його підлеглих не відпустили. Ось тут і почалося те, що у всіляких розумних книжках для потенційних заручників називають „встановлення психологічного контакту з терористами”. Справа в тому, що походження Віктор Миколайович мав, як то кажуть, пролетарське – з колишніх шахтарів, до того ж, проходив строкову службу на флоті. Саме тому його руки прикрашали декілька татуювань. Вгледівши це, бандити, що самі були „розмальовані”, як то кажуть, від вух до пупця, якось одразу перейнялися до нього довірою і натомість, аби займатися знущаннями та каліченням ненависних ментів, розпочали перемовини.
Але довго тривати така ідилія не могла. Вдивляючись у сутінки, що насувалися, і розуміючи,