Перехрестя долі, стр. 49
Ті керівники, кого згодом почнуть називати „командою Смиронова”, тим більш особисто Юрій Смирнов, не були „білими та пухнастими”, м’якими та ласкавими. Та й бути такими не могли, оскільки, такий керівник у силовій структурі – нонсенс. Це була команда жорстких, іноді вкрай, управлінців-професіоналів. В період, коли Смирнов перебував на посаді начальника УМВС України в Луганській області, діяло залізне правило – коли протягом двох годин він не міг знайти будь-кого з підлеглих керівників, то наступного дня той на службу міг не приходити. Де б ти не знаходився – один раз на годину зв’яжися з власною черговою частиною, хоч за допомогою рації, хоч телефону, хоч як завгодно. Знай, що відбувається у твоєму „господарстві” і нехай черговий знає де тебе шукати. Коли ти так не чиниш, то, напевне, знаходишся чи то в сауні, чи то на полюванні, чи то на п’янці. Міліцейський керівник не може собі дозволити знаходитися „поза зоною досяжності”. А коли дозволяє – керівником йому не бути...
Сидячи наодинці в порожньому кабінеті з мовчазними (на щастя) телефонами, і вдивляючись у темні вікна я пригадав іншу історію, що була пов’язана з обставинами, коли, знову ж таки, довелося приймати непросте рішення...
- Задля відпрацювання версії про те, що вбивство було скоєне особами з числа раніше засуджених, з корисних мотивів, було проведено наступні оперативно-розшукові заходи: по-перше...
На цьому місці доповіді я, все ж таки, схилив голову, і непомітно для оточуючих, примружив очі, аби відволіктися від монотонного голосу доповідача, що заколисував. Загалом, я чудово знав, що там буде - і „по-перше”, і „по-друге”, і „ в двадцять п’яте”... Оперативна нарада, що відбувалася в Перевальскому райвідділі з приводу вбивства, що й досі залишалося не розкритим, тривала не першу годину й встигла усіх добряче притомити. Нещадне літнє сонце давно перевалило за полудень і зараз щосили било у вікна кабінету, додаючи додатковий дискомфорт.
- Товариш полковник, дозвольте доповісти? - у дверях кабінету стояв офіцер, зважаючи на пов’язку - оперативний черговий по райвідділу.
- Що там? Доповідай!
- Стрілянина на трасі Перевальск-Луганськ. Невідомі особи, що рухалися на мотоциклі, обстріляли пост ДАІ.
- Серед співробітників поранені є?!
- Ні, немає, але ситуація складна...
Авжеж, зі слів чергового ситуація вимальовувалась ще та...
В середині дев’яностих загострення проблеми злочинності на автошляхах сягнуло такого розмаху, що було навіть створено спеціальний підрозділ - Дорожню міліцію. (З червня 2017 цей підрозділ у Нацполіції поновлено. Зараз він виконує функції ДАІ) Організаційно вона належала до ДАІ, але мала у своєму складі карний розшук. Роботи „дорожникам” вистачало. Розбійні напади на автотранспорт, вбивства водіїв з метою заволодіння машинами, а на додачу, як вже писалося вище – полювання бандитських угрупувань на автобуси з „човниками”. На „Дикому Сході” України їх грабували не гірше аніж поштові диліжанси на „Дикому Заході” Америки.
В даному випадку сюжетна лінія теж складалася у дусі „вестерну” - вправні наїзники на мотоциклі з коляскою, на вимогу ДАІшників зупинитися, відповіли з двох стволів зарядом картечі, й помчали далі. Тут, як і належить за сюжетом гарного „вестерну”, з’явилися „хороші хлопці”. Їх роль відігравали двоє розшуковців з дорожньої міліції, що мчали назустріч „поганим хлопцям” на своєму службовому „Запорожці”. Останнє, що бачили перелякані ДАІшники, котрі знаходилися на посту - це те, як заклавши крутий віраж, „Запорожець” помчав навздогін мотоциклістів,котрі зіскочивши з траси, рвонули в степ...
Вислухавши доповідь, я повернувся до того, хто мав безпосереднє відношення до всього, що відбувалося - начальника Дорожньої міліції Віктора Миколайовича Терновця, що був присутній на нараді, і мало не підстрибував за столом від бажання поринути у вир подій. Такі прагнення я розумів та підтримував.
- Їдьте, Вікторе Миколайовичу, їдьте! Розберіться, що там і до чого, та доповідайте чим швидше!
- Єсть –Терновець побіг до дверей. Нарада продовжилася своїм порядком.
Новини не змусили на себе чекати. Не минуло й півгодини, як вони посипалися одна за одною, до того ж такі, про які кажуть: „хоч стій, хоч падай”... „Запорожець” сищиків успішно наздогнав мотоцикл із злочинцями в степу. Але, оскільки, на відміну від своїх колег - шерифів „Дикого Заходу”, оперативники з дорожньої міліції були не озброєні, то на цьому їхня вдача й скінчилася – озброєні бандити захопили їх у заручники. Далі – більше. Коли вірити повідомленню, що його було отримано черговою частиною райвідділу, то невдовзі після своїх підлеглих у „взаємодію зі злочинцями” вступив й сам Терновець. До речі, з таким самим результатом. Оскільки, табельної зброї при ньому теж не було. Колекція заручників поповнилася окрім двох оперативників ще й їхнім начальником... Наразі бандити сидять у „посадці” маючи трьох захоплених міліціонерів та заряджену рушницю, з місця не рухаються, але й жодних вимог не висувають. Що робити?
Наступним, як того і слід було очікувати, зателефонував начальник УВД. Генерал Смирнов говорив коротко: „Я в курсі ситуації, висилаю спецпідрозділ й бронетехніку, негайно прийміть всі міри, і організуйте звільнення заручників та затримання злочинців. Все...” Перевальский райвідділ, що його було піднято „в рушницю” в мить перетворився на божевільню. Поверхами забігали люди, тупочучи, галасуючи, та брязкаючи зброєю. Через досить короткий час вся ця маса людей вихлюпнулася назовні, й, завантажившись до машин, попрямувала до місця подій...
В густі степові траві сидів... Перевальский райвідділ міліції мало не в повному складі та ряд співробітників обласного УВС. Знаходився там і я... місце, де заховалися