Перехрестя долі, стр. 47

...Працюючи над розслідуванням чисельних злочинів, що їх скоїла банда Речкіна, (дивіться розділ «Про найпотаємніше») оперативно-слідча група вийшла, поміж інших, на епізод з пограбування на трасі автобусу з „човниками”. Бандити, притиснуті „до стіни” доказами, провину свою визнали. Але таких нападів поміж нерозкритих злочинів нараховувалося два: один в районі Алчевська (в причетності до котрого зізналися бандити), а другий - автобусу, що прямував через Стаханов та Сівєродонецк в протилежному напрямку. В цьому випадку члени банди, що ми її розгромили, свою провину визнавати на відсіч відмовилися. Та й, аби довести свою непричетність та відвертість, розповіли оперативникам та слідчим про інше угрупування, котре й „брало” другий, „стахановський” автобус.

За прізвиськами та прикметами, що їх було названо, сищики встановили особистості тих, про кого йшла мова. Як виявилося, в місті Дебальцеве Донецької області діє злочинне угрупування, трохи менше ніж те, що ми його взяли, але не менш небезпечне. З усього скидалося на те, що під час першого нападу вони виступали в якості навідників, й, так би мовити, „групи підтримки”. А наступного разу вирішили діяти цілком самостійно.

Карний розшук Стаханівського райвідділу взяв групу у розробку. Під час котрої сталося те, що в подальшому могло перетворитися на велику оперативну вдачу - хтось із сищиків отримав оперативну інформацію про те, що принаймні один із ватажків банди, що перебувала у розробці, на даний момент переховується в сусідній Донецькій області, на території дачного кооперативу, що розташований поряд з Дебальцево. Однак, можлива вдача обернулася зовсім іншим боком...

Пошук бандитів – це було правильно, інформація, що її було отримано в процесі цього пошуку – добре. Неправильно й недобре було інше – отримавши її, деякі, надто спритні керівники, вирішили виявити ініціативу й силами підрозділу, що їм було ввірено, скоїти героїчний подвиг, провести раптове та хвацьке затримання. Не хочеться й думати, що це рішення приймалося в розрахунку на голосну славу та лаври героїв, напевно все ж таки переважало бажання „спрацювати красиво”. Щоправда, дорікнути керівникам Стахановського райвідділу наївністю та непрофесіоналізмом складно – серйозні там були керівники, мали розуміти, що група повинна затримати не кишенькових злодіїв. Інформація щодо наявності в угрупуванні великої кількості вогнепальної зброї, навіть „Калашникових”, була. І тим не менш... У відомої приказки: „Чи то груди в хрестах, чи то голова в кущах”, все ж таки дві частини. Чи розмірковували з приводу першої – не відомо, а трапилося все саме за другою, до того ж буквально...

Не виконавши наказ начальника УВС генерала Юрія Смирнова, котрий категорично заборонив проводити операцію самостійно, без місцевих дебальцевських міліціонерів, стахановські розшуковці самі попрямували у Дебальцево.До складу групи входило чотири людини - начальник райвідділовського розшуку Роман Кривцов, оперуповноважений карного розшуку лейтенант Мисливий, ще один оперативник та водій. Жоден з керівників райвідділу на затримання не приїхав...

Невідомо, чи складався у письмовому вигляді план операції, що мала відбутися. Навряд. Але, навіть коли й складався, то сталося точнісінько як у старовинній солдатській пісні: «Гладко было на бумаге, да забыли про овраги...» „Зелена зона” дачних садів та будиночків, що були розкидані по ній, зустріла сищиків, котрі скрадалися вночі, спокійною глибокою тишею. Здавалося, всі окрім них навкруги сплять. Однак, з другого поверху будівлі, до котрої й прямували розшуковці, за ними пильні спостерігали зовсім не заспані, а уважні та злі очі. Ватажок банди дійсно перебував там, де його розраховували знайти. Але знаходився він в „адресі” не сам - злочинців було троє, і всі вони були озброєні. До того ж не перебували ані в стані алкогольного сп’яніння, ані під впливом наркотиків. Втрачати їм, взагалі, було нічого, і бандити, опинившись загнаними в глухий кут, вирішили не здаватися, а дати відсіч...

Автівку сищики залишили трохи осторонь, в ній знаходився водій. Мисливий, що був одягнений у бронежилета, з автоматом у руках розташувався біля вікна, на той випадок, якщо затримувані спробують крізь нього втекти.

Начальник відділу з другим співробітником, озброєнні пістолетами, підійшли до дверей. На перший же грюкіт у двері, натомість питання „Хто там?” бандити, що перебували на другому поверсі, відкрили ураганний вогонь з автомату. Під градом куль начальник розшуку та співробітник встигли відступити до саду, та знайти захист за деревами. Мисливого ж, незважаючи на бронежилет, в котрий він був одягнений, першим же пострілом було вбито. Куля влучила йому в шию, і до будинку бандити затягли сищика крізь вікно вже мертвим...

Напевно, зробили вони це маючи на меті захопити пораненого (як вони вважали) міліціонера у заручники та диктувати свої умови тим, хто оточив будинок. Впевнившись, що подібний варіант не вдасться, бандити, здерши з вбитого ще одного автомата, вирішили прориватися напролом. Жбурнувши в садок дві гранати, вони, відчинивши двері, кинулися вперед – прямісінько на міліціонерів, що причаїлися у кущах. Той з них, хто біг попереду, разом з цим, намагався жбурнути гранату. Досить вдалий й тактично грамотний маневр в цей момент здійснив водій. Примчавши на звуки стрілянини та крики, він зайняв позицію за рогом будинку, опинившись позаду бандитів, що втікали, скористався ситуацією та й відкрив по ним вогонь. Перший же постріл виявився влучним – куля поцілила в голову „гранатометнику”. Хто ж міг знати, що він встиг висмикнути чеку з гранати?

Вибух, що пролунав після цього, остаточно перетворив територію саду на суцільне пекло, і второпати де свої, де чужі, куди бігти, в кого стріляти було геть неможливо. До того ж, одним із осколків гранати начальник розшуку дістав поранення в руку. Про жодне затримання мова вже не йшлася, тому двоє бандитів, що залишилися живими, без перешкод дісталися берега найближчого водосховища, сіли в свого моторного човна й зникли, як то пишуть у протоколах, в „невідомому напрямку”. Затримати їх вдалося лише декілька років потому...

А о п’ятій