Перехрестя долі, стр. 46
„Труба”, коли її роздивилися зблизька, виявилася переносним ракетним комплексом „Полум’я”, калібром– сто п’ятдесят міліметрів. Як згодом пояснювали під час допитів члени угруповання, що їх було затримано, розжилися нею бандити задля цілком конкретної мети. Як виявилось, не задовольнившись нападом на Первомайську міліцію, бандити готували напад вже на Перевальський райвідділ. Втім, цього разу екіпіруватися вирішили із усією серйозністю. Початком атаки мав стати постріл прямим наведенням якраз із тієї ракетної установки, що ми її вилучили. Після ознайомлення із цими свідченнями, я подумки перехрестився, та й не раз. За найкращого варіанту влучання рознесло б половину райвідділу. За найгіршого (для міліції) – весь, до підмурку. Скільки міліціонерів загинуло б при цьому – моторошно було навіть уявити.
Не варто було вважати, що із крахом угрупування Карпенка та відбуттям його самого до кращого світу, на Луганщині, бодай на якийсь час постануть тиша та спокій. Я так не вважав – бо був по життю реалістом, та, до того ж, людиною, що мала певний життєвий досвід. Втім, коли мене одного „чудового” літнього ранку розбудили дзвінком із чергової частини, та повідомили про те, що підірвано будинок, де мешкали Генеральний директор та головний інженер Алчевського металургійного, (що його було призначено вже після загибелі Скорохода), я мало не вигукнув: „Знову?!”
Втім, я, звісно ж, обмежився словами: „Зрозумів! Їду...”
Дорогою до місця пригоди не полишали думки щодо того, як все ж таки люди наважуються приймати призначення на цю посаду, якщо вже вона пов’язана із, м’яко кажучи, підвищеним ризиком для життя. Гребєнщикова, котрий обіймав цю посаду до Скорохода, як казали люди, отруїли. Із самим Скороходом все було зрозуміло. Того, хто прийшов на його місце, зараз намагаються підірвати у готелі – за місяців вісім по смерті попередника.
Слід відмітити, що після трагедії, яка забрала життя Миколи Скорохода, були значно посилені заходи безпеки задля охорони керівництва підприємства. І новий Генеральний, і головний інженер мешкали у заводському профілакторії, що являв собою будиночок санаторного типу в один поверх, та стояв в глибині густої, як то кажуть на Сході України, „посадки”. До того ж його було обнесено парканом у два з половиною метри. Свої переміщення вони обмежували до мінімуму. Їх, практично, було зведено до схеми: „з роботи – на роботу – з роботи”, та й ті здійснювалися у супроводі охорони, що була озброєна. Та ось – примудрилися-таки дістати.
Зловмисники, як з’ясувалося, не винайшли нічого кращого, як замінувати вікна у кімнатах, де мешкали інженер та директор. Толові шашки було встановлено на чотири вікна, і від них метрів на двісті тягнулися дроти, що їх було приєднано до прадавнього детонуючого пристрою. Попри свою, на перший погляд, допотопність, пристрій спрацював. Невідомо кому в цьому випадку поталанило більше – чи то головному інженерові, котрий саме в цей день мав повернутися з відрядження, втім, затримався у родини в Донецьку – із відома керівництва. Або ж самому Генеральному... Той у момент вибуху перебував у кімнаті, втім, не постраждав анітрішечки. Врятувала його товстелезна ковдра, що нею він накрився із головою та спокійно спав. Втім – лише до тієї миті, коли пролунав вибух. Подібного пробудження і ворогові не побажаєш. Потерпілий, що його було привалено згори не лише цілими пластами гострого битого скла, але й шибкою, котра вилетіла з вікна, довго не наважувався виборсатися з-під рятівної ковдри...
Упевнившись у тому, що немає ані жертв, ані , навіть, поранених, та взявши участь у первинному огляді місця пригоди, я відбув. Слідчо-оперативна група залишилася у поглибленій праці. Далебі, „Дикий Схід” залишився „Диким Сходом” і повоювати на ньому доведеться ще доволі.
ПРИЙМАЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Стояли мовчки...
- Як це все сталося? – запитав я, жбурнувши на землю недопалену цигарку і майже одразу поліз до кишені за наступною. Люди, котрі з’юрмилися навкруг, залишалися мовчазними, вражені тим, що тут сталося, в цьому затишному садочку та, непоказному, дачному будиночкові, котрий нагадував якусь недолугу шпаківню.
Й дачка, й зарості кущів, що її оточували, й фруктові деревця, розкидані ділянкою – все це було просякнуте геть чужими запахами, абсурдними та неможливими для цього мирного та сонного місця - тротилом, пороховою сажею, й, головне, кров’ю, котрою було замащено та забризкано майже все навкруг... Як би палко ми всі, хто тут опинився не бажали, аби все, що сталося, виявилося просто жахливим сном, цих пахощів, котрі наповнювали ранкове повітря, позбутися було неможливо, як не можливо було повірити в те, що все відбувається насправді. Оскільки, і запахи бою, і запахи смерті, і бурі плями, що вкривали посічені кулями та осколками кущі та дерева – все це було таки дійсністю – неможливою, неприпустимою, але, на жаль, дійсністю.
Наразі залишалася лише ця мовчазна тиша, більш ніж доречна перед обличчям смерті. Оскільки, що тут не кажи, як не намагайся виправдати заднім числом, також і тих, кому вже жодні виправдання не потрібні, усе це виявиться лише визнанням цілковитої власної безпорадності. Тому, що запізно, надто запізно, і неможливо що-небудь змінити, неможливо обернути плин часу, не можливо нікого і нічого врятувати...
Від’їжджають „Швидкі” не кваплячись та навіть буденно, без сирен та мигалок тому, що лише одному з їхніх вимушених пасажирів, в котрого в руці засів гранатний осколок, варто поспішати на зустріч з лікарями. А іншим, тим, що лежать на підлозі вкриті простирадлами з головою, вже все одне, поспішати нікуди. А у перекликаннях, що лунають з боку міліцейських та навіть армійських загонів, котрі вишикувалися у оточені та прочісують околиці, немає справжнього, мисливського азарту, належного в таких випадках, є лише безсила злість... Тому, що й ці розуміють - запізно когось ловити й переслідувати,