Перехрестя долі, стр. 43
Заступника командира спецназу, підполковника Яковенко, що першим заходив у двері будинку, було вбито на місці. Ще одного з бійців було поранено. Про жодні перемовини і мови не було, і спецназівці, на чиїх очах щойно пролилася кров їх товаришів, відкрили вогонь на ураження. У відповідь полетіли гранати... Те, що відбувалося потім, аж ніяк не вписувалося у визначення „затримання”, чи то навіть „спеціальна операція із знешкодження озброєних злочинців”. Це був бій. Смертельний бій, в якому милості ніхто не просив і ніхто не давав. З того моменту, коли про нього доповіли по команді, керівництво цим боєм взяв на себе особисто полковник Смирнов. Досить швидко до оточеного будинку було підтягнуто підкріплення та навіть БТР. Результат – сім бандитських трупів у зрешеченому, залитому кров’ю та заваленому стріляними гільзами будинку. Двом бандитам таки вдалося втекти. Але це їх не врятувало – одного від кулі, що він її отримав від своїх же, другого від в’язниці...
Однією з прикмет, котрими запам’яталася мені служба на Луганщині, був зведений пістолет, з досланим набоєм, з котрим я не розлучався ані вдень, ані вночі. В машині з собою доводилося постійно возити автомат. До речі, в ті часи так їздили усі керівники УВС...
Там на Дикому Сході в ті дні, коли ламався хребет бандитизму, протистояння міліції та злочинців вилилося у крайню форму - відкритої війни з обох боків. До того ж війни в прямому сенсі цього слова...
Алчевське протистояння
- Ну, це вони вже вкрай знахабніли !!!
- Так, годі й казати...
- Зброю не знайшли?
- Ні, не знайшли товаришу полковник, але стріляних гільз – з горою!
- Тоді повизбируйте їх, порахуйте, та оформіть як то слід, а я буду у кабінеті начальника...
Я йшов до будівлі Первомайського райвідділу, дорогою розсуваючи височезні кущі амброзії, з котрих за дві години до цього вівся відчайдушний автоматичний вогонь. Стріляли саме по будівлі, в котрій було розташовано міліцію. Тому членів оперативно-слідчої групи, котрі прибули на місце події і зараз обурювалися щодо бандитської нахабності, я розумів. Випадок був дійсно настільки кричущим, що годі й казати. Особливо, коли зважити на те, який саме це був день – 24 серпня 1995 року, День Незалежності, головне державне свято України. І як про це усе доповідати в Київ?
На щастя, дику подію пом’якшувало те, що поміж співробітників райвідділу потерпілих не було. Будівля знаходилася понад трасою , але фасадною стороною виходила на вулицю до житлових будинків, перед одним з котрих і були зарості, з яких і вівся вогонь. Скільки пострілів вони взагалі зробили, невідомо, але в райвідділ потрапило 28 куль – практично цілий магазин „Калашникова”. Щоправда, як вже говорилося, жодну людину не було поранено. Незважаючи на ранковий час – а справа відбувалася близько четвертої години ранку – співробітники, що знаходилися на службі, переважно були в приміщеннях, котрі розташовувалися з іншого боку будівлі. Оперативний черговий, котрого в цю годину зморив сон, сидів схиливши голову на руки, що їх він поклав на стіл, і кулі пройшли над ним, не завдавши шкоди. Другий міліціонер, котрий був присутній у черговій частині, взагалі відпочивав на кушетці, що стояла біля дальньої стіни. Заступнику начальника райвідділу Анатолію Науменко, котрого було нещодавно призначено на цю посаду, поталанило в тому, що його кабінет знаходився на третьому поверсі, а масований вогонь вівся, переважно, на рівні першого-другого поверху. Так, декілька куль влучили до його кабінету, але, як то кажуть, вже не мали потрібної вбивчої сили...
Можливо, саме Науменко й був основною цілю обстрілу. Його було нещодавно переведено до Первомайська зі Стаханова, тому житла він тут допоки не мав, а ночував, як правило, у власному кабінеті, про що багато хто знав. Це, до речі, було досить характерно для багатьох керівників нової міліцейської команди Луганщини, більшість котрих страждала через відсутність побутового облаштування...
На слід стрілків вийшли досить оперативно, відштовхуючись від постулату, що є найпродуктивнішим під час розкритті будь-якого злочину: шукай – „кому вигідно?”. На той момент міліція Первомайського району досить відчутно притисла одне з найсильніших та найзухваліших угруповань Луганщини, котре активно діяло у Алчевську, Перевальську та інших районах області. Угрупування такого собі „Сивого”.
„Сивий” - Юрій Іванович Карпенко, 1953 року народження був, як то кажуть мовою офіційних документів „неодноразово засуджений за скоєння корисливих злочинів”. Відбуваючи покарання за статтями, що не надто користувалися повагою у злочинному світі, він, наразі, виніс із „зони” „поняття”, за якими й діяв. Щоправда, вони в нього були дещо модернізовані, адаптовані до, так би мовити, сучасних реалій поточного моменту. Зібравши навколо себе досить міцне угрупування, що налічувало близько сотні членів, він активно втілював їх у життя.
Спортсменів-„комсомольців” , тобто бандитів цілком нової формації він ненавидів і за людей не вважав. З Алчевською „бригадою” конкурентів, що її очолював так званий „Футболіст” вів непримиренну війну. Свою „команду” він формував виключно з тих, хто був раніше засуджений. Але й „злодіям” від нього перепало чимало.
На початку, під час формування Алчевського криміналітету, „розклад” сил у місті був такий: два угрупування, котрі лише почали формуватися – „Сивого” і „Футболіста”, угрупування такого собі дагестанця „Османа”, що переважно спеціалізувався на підпільному постачанні та продажі зброї. І „коронований” „злодій в законі” Бурима, що стояв над усією цією братією. Після тривалих „перемовин” щодо поділу сфер впливу і