Перехрестя долі, стр. 42

урочистого вечору оркестр заграв гімн Радянського Союзу, що був давно покійним. І всі підвелися... Але вже перший виступаючий – перший секретар Луганського обкому КПУ (що був і представником Президента в області), вразив до нестями. Його годинна промова, що її було присвячено участі радянського народу у Великій Вітчизняній війні, була переповнена пророцтвами щодо „ загибелі світового імперіалізму”, та пасажами на кшталт: „...у зловісних лабетах капіталу, що пнеться до серця України, котрим є Луганськ...”, а закінчувалася, звісно, словами: „Хай живе Комуністична партія Радянського Союзу – організатор та натхненниця усіх наших перемог”. Годі було встати струнко та полізти до нагрудної кишені кітеля – аби перевірити, а чи на місці партквиток, що давно вже лежав у якості історичної реліквії вдома. На дворі стояв 1995 рік...

Луганщина... Регіон з населенням у два з половиною мільйони чоловік, котрий у 1938 році було виділено зі складу Донецької області. Прикордонний регіон країни – 776 кілометрів сухопутного кордону з Росією. І шахти, шахти, шахти, загальним рахунком – дев’яносто шість, з котрих вже тоді мало не половина „на ладан дихала”. Бідність переважної частини населення, що переходила за межу зубожіння, і, з іншого боку – вражаюче різноманіття луганських крамниць і „чисто конкретні пацани” на „Мерседесах”, обвішані золотими брязкальцями, вагою не в одну шахтарську зарплатню кожне... Недивно, що шахтарі бунтували. Територією області раз у раз котилися хвилі стихійних та не стихійних заворушень, перекривалися автомобільні шляхи, залізниця. А чиновники державних адміністрацій з жахом прислухалися до бухання шахтарських касок об асфальт під вікнами їхніх кабінетів що звучало неначе набат.

А що ж могло прорости з подібної соціально-економічної ситуації в регіоні? Регіон являв собою котел, що кипить, в котрому „варилися” ті, хто коли не сам був засуджений, то поміж рідні мав таких, що „сиділи” й не по разу - і це кожен другий. Нащадки засланих та „ЗК”, що їх силою було загнано до спецкомендатур задля відбудови вугільних шахт у сорокові-п’ятидесяті роки після війни, шахтарі та їхні діти, котрі з привілейованих (за заслугами та своєю працею) і більш ніж заможних людей раптом перетворилися на вбогих та нікому не потрібних? Звісно, кримінал. Велика кількість навмисних вбивств, по декілька на день, у річному підсумку котрих Луганщина поступалася хіба що сусідній Донецькій області. І розкриття заледве перевищувало 36%, , в той час, як по Україні воно в середньому складало 58%.

Недивно. На сході регіону шахтарські населенні пункти тяглися суцільною ланкою, без будь-яких розмежувань, кордонів та смуг „нічийної землі”. Безліч разів об’їздивши цей напрямок, я розрізняв їх лише завдяки покажчикам, що стояли на трасі: „Перевальск”, „Алчевськ”, „Брянка”, „Стаханов”, „Кіровск” – і далі по черзі, аж до самісінького Свердловська... Нажаль, вистачало й надміру „старанних” співробітників міліції, котрі в цій мішанині містечок та адміністративно-територіальних одиниць трупи, що їх було знайдено, в прямому сенсі цього слова, перетягували з одного боку вулиці на інший – тобто, зі своєї „землі” на „чужу”. Були, на диво, й прокурори, котрі в цьому перетягуванні рештків брали участь і надавали посильну допомогу. Про яке розкриття може йти мова...

Згодом Юрію Смирнову, для котрого вся Луганщина була „своєю землею”, доводилося витрачати і час, і нерви, і сили аби „переконати” подібних „ентузіастів”. По області прокочувалися хвилі покарань, звільнень, кадрових переміщень та перегрупувань.

Найжахливішим явищем був бандитизм. котрий, не те, що зустрічався, не те, що траплявся, а, без перебільшення, царював у області. Мені після Харківщини, де зусиллями міліції ексцеси „дикого” періоду початкового накопичення капіталу, котрий, як відомо, завжди є кримінальним, були зведені до абсолютного мінімуму, а бандитську стихію зламано й поставлено на те місце, де вона й повинна знаходитися - на в’язничних задвірках суспільства, жахливо було споглядати бандитську вольницю Луганщини. Просто якийсь Дикий Схід, за аналогією з Диким Заходом! Хіба що тут використовували не „Кольт” і „Вінчестер” , а „ТТ” і „Калашников”. Але основоположний принцип був той самий - хто перший натиснув на спусковий гачок, той і правий! І натискали, не жаліючи ані набоїв, ані життів... Не минало й дня без кримінальних „розборок”, джипів, що злітали в небо разом із пасажирами, автоматної стрілянини.

Бандитське середовище було досить неоднорідним. З одного боку, частина найбільш організованих угрупувань, що набрали силу, намагалася, поділивши усю територію області, встановити контроль вже над державними підприємствами, над стратегічними галузями промисловості, поривалася до легального бізнесу, і, що найжахливіше, до легальної влади. Це був шлях Доброславського (про котрого мова піде далі), і йому подібних. З іншого боку злочинні угрупування, що стихійно „зрощувалися”, та починали займатися справжньою махновщиною, грабуючи усіх, до кого могли дотягтися, обкладаючи даниною, конфліктуючи з іншими представниками криміналітету, й вбиваючи...

Задля ілюстрації слід навести подію, що ознаменувала прихід на посаду начальника обласного УВС полковника Смирнова, і котра трапилася буквально неділю потому, як його було призначено...

В Краснодонському районі області діяла банда, котру очолювали такі собі брати „Вакули”. Оскільки основною їх територією була сільська частина району, то і данину вони збирали переважно з фермерів, сільськогосподарських колективів, заготівельників продуктів та інших. І не варто думати, що уявляли з себе „Вакулівці” якихось там бородатих „мужланів” з обрізами за пазухою чи то іржавими „берданами” на плечі. Нічого схожого! З „зухвалими двадцятими” асоціацію міг викликати хіба що кулемет „Максим”, що знаходився у арсеналі банди. Однак, натомість возів та тачанок вони мали досить сучасний автотранспорт, і сучасної зброї в них було більш ніж достатньо. Село, в котрому знаходилася бандитська база, „Вакулівці” перетворили на „зачинений” населений пункт, де на в’їзді та виїзді стояли озброєні до зубів бандити, що зупиняли й перевіряли усіх, хто проїжджав.

Звісно, що таке нахабство не могло залишитися непоміченим та не покараним. Тим більш,