Перехрестя долі, стр. 41

Слід сказати, що свою діяльність Євген Кушнарьов розпочав з посади завідуючого відділом Харківського міського комітету комуністичної партії. На цій посаді він запам’ятався тим, що саме завдяки Євгену Петровичу в перші роки перебудови партійні засідання тривали у відкритому режимі – з прямим ефіром по телебаченню і транслюванням по радіо. Як то кажуть мовою сучасних категорій - рейтинг цих трансляцій був надзвичайно високий. Люди вперше отримали можливість особисто побачити та почути – що ж відбувається за тими, нещодавно зачиненими наглухо дверима, де вирішуються питання життя та розвитку Харківщини.

Мером він став в найскладніший, мабуть, час для нашої держави – в 1990 році. Під час ДКНС він, попри своє партійне минуле, виявив досить чітку антипучтчистську позицію. Керувати містом Євгену Петровичу, як я вже казав, довелося у складний час – розпаду СРСР, негативних процесів в економіці...

Але, Євген Кушнарьов вмів знаходити вихід з найскладніших, здавалося б, кризових ситуацій. Те ж таки будівництво метрополітену, що тривало, незважаючи на жорстку економічну кризу – переважно його здобуток. Та й робота міліції не залишалася поза його увагою і участю. З приводу певних речей сьогодні можливо зробити різні висновки, але як би там не було, хвиля бандитського „свавілля” в його найгірших проявах не накрила Харків – і це залишається фактом.

Нажаль, Євгена Кушнарьова з нами вже не має. Дуже хотілося б, аби в Україні було якомога більше керівників з таким рівнем відповідальності, самовідданості та бажанням служити людям, як ці дві, по-справжньому неординарні людини.

Частина 2 Луганськ

Прибуття

Управління внутрішніх справ у Луганській області, як виявилося, було розташоване неподалік від в’їзду до міста, коли слідувати трасою, що веде до Харкова. Це було добре – не довелося шукати потрібну будівлю, блукаючи вулицями міста, що було геть незнайомим. Вже згодом, коли службі на Луганщині буде віддано досить багато часу, знаходити дорогу сюди я зміг би в будь-яку пору доби, хоч би й з зав’язаними очима. А сьогодні – перший день на новому місці. І, перш за все, слід доповісти про своє прибуття до нового місця служби полковнику Смирнову.

Полишивши машину біля УВС, я – щойно призначений заступник начальника УМВС України в Луганській області увійшов до будівлі, що їй судилося стати для мене другою, а, скоріш, і головною домівкою. Пред’явивши документи, а також відрекомендувавшись підполковнику, що негайно з’явився – оперативному черговому по області, я, звісно, перш за все, поцікавився – де начальник?

- В Управлінні з організованої.

- Нарада?

- Та ні, товаришу підполковнику, аби ж то... Труп там!

- В УБОЗі?!

- Так ото ж... Старший слідчий прокуратури – чи то його вбито, чи то сам застрелився. Достеменно мені невідомо. Як доповіли – Смирнов одразу ж виїхав.

- Зрозуміло... Що ж, давайте супровід, аби дорогу показали, поїду до УБОЗу.

Вже згодом, поміркувавши спокійно, я завагався – а чи потрібно, взагалі, було зриватися з місця в кар’єр? Можливо, варто було зачекати на начальника УВС, витративши час, припустимо, на огляд власного майбутнього кабінету? Але ж у ту хвилину, напевно, спрацював інстинкт, що його було напрацьовано за роки служби у кримінальній міліції: „труп” – „вбивство” – „їхати негайно”! Діставшись до місця, я зрозумів, що, напевно, погарячкував – людям, що там зібралися, серед яких був прокурор області Курочка та начальник обласної міліції Смирнов, було, як то кажуть, ні до кого і ні до чого. Мало того, що загибель співробітника прокуратури – сама по собі НП, що має собі мало рівних, так і, до того ж, даний конкретний випадок був виключним за своєю безглуздістю...

Загиблий дійсно був старшим радником юстиції (що згідно табелю про ранги відповідало міліцейському полковникові), до того ж перебував на найкращому рахунку – власну роботу знав, справи щодо організованих злочинних угруповань, та інші, не менш складні, вів вправно та грамотно. Окрім того, був ветераном Афганської війни, людиною героїчною. Але ж, напевно... надто героїчною. Мав він одну, м’яко кажучи, досить небезпечну звичку - демонструвати дамам власні хоробрість та сталеву витримку. До того ж у засіб досить оригінальний – слідчий брав власного табельного „Макарова”, цілком серйозно ставив на бойовий взвод, доправляв набій до патронника, а потім... „стрілявся!” Тобто, на очах усіх, хто був навколо, підносив пістолета до скроні та натискав на спусковий гачок. Якось вже там він навчився при цьому гальмувати пальцем бойок, та пострілу при цьому не відбувалося. Наразі, він міг насолоджуватися захватом та захопленням дам, що були при цьому присутні, втім – не лише їх. Люди завжди полюбляють „смертельні номери”. От лишень цього разу „номер” таки дійсно виявився смертельним. Слідчий, що його вже вкотре було оточено вдячними глядачками, пересмикнув затвора, підніс „ПМ” до скроні, та... пролунав постріл. Чи то палець зіскочив, чи ще там щось, але ж результат – ось він... Зі смертю не можна довго грати безкарно, не любить вона цього...

Звісно, що за даних обставин ніхто новопризначеного начальника кримінальної міліції області з квітами та сурмами не зустрічав. Взагалі-то зустріч було зведено до того, що Смирнов, котрий підвівся з-за столу, привітався зі мною, віддав ключі від помешкання, та попрохав чекати на нього до вечора там: „Зараз, вибачай, ніколи!” Ось і все...

Який-не-який представник модного зараз племені провісників, вислухавши цю розповідь, напевно, прорік би одкровення щодо того, що служба, котра почалася за таких „знамень” і проходитиме за відповідними „знаками” – смерті, крові, стрілянини, божевільні та УБОЗУ. І ось тут, зауважу, за усієї моєї неповаги до окультних наук, він би виявився цілком правим...

Луганщина середини 90-х, куди нелегка міліцейська доля занесла спершу полковника Юрія Смирнова, а згодом і мене, була регіоном, на свій лад, унікальним. Відверто кажучи, мені взагалі було важко зрозуміти – чи то я дійсно потрапив сюди, проїхавши декілька сот кілометрів звичайною автівкою, чи то, все ж таки, опинився бозна де, втрапивши до машини часу. Коли я дивився на червоні прапори, що були розвішані на будинках, вулиці, що їх було прикрашено прапорами усіх п’ятнадцяти республік – та гербом „єдиного, могутнього” на найпочеснішому місці, на думку спадало одне: „комуністичний заповідник!”. А яке вже „дежа вю” я відчув буквально лічені тижні по прибуттю до області – на 9 травня, День Перемоги...

Приїхавши до обласного оперного театру, я, власно кажучи, вже й не був особливо здивований, коли перед відкриттям