Перехрестя долі, стр. 35
Однак в ситуації, що сталася, це було досить дивно. Знищити вісьмох людей, разом з цим не зчинити жодного галасу? Коли взяти до уваги, що був постріл – принаймні один? Але факт залишається фактом - ніхто нічого не бачив і не чув. Навіть курсанти військового училища, котрі стояли на сторожових вишках у караулі, частина території котрого виходила прямісінько у двір будинку, де сталося вбивство.
„Отже, що ми маємо? Усі, кого було опитано, збігаються в твердженні, що ані в будинку, ані навколо нього сторонніх не бачили. Неймовірно – проникнути до квартири, вбити вісім людей, між іншим, шестеро з них – дорослі люди, не зчинивши галасу на весь будинок... Чи могла таке скоїти одна людина? Чи то, що видається більш ймовірним, діяло злочинне угрупування? Але сторонніх, якщо вірити людям, не було... До речі, а що там з вхідними дверима – їх зламано, чи відчинено ключем? Чи зсередини? Впустили знайомого? В квартирі виразні сліди того, що шукали цінності, а це характерно для пограбування - відчинені шафи, перериті речі. (Слід з’ясувати, що саме зникло!) Банда? Чи все ж таки...? Ні, надто неймовірно!” – приблизно такі думки виникали після всього, що вдалося побачити і з’ясувати. Не вистачало лише однієї дійової особи цієї драми...
Чоловік однієї з сестер, що їх було вбито, батько загиблих дітей (дівчинка була не рідною, а хлопчик – рідним), з’явився десь біля опівночі. Поведінка його була доволі передбачувана – істерика, втрата свідомості, і сльози... Але... Чи то було щось ненатуральне в цих емоціях, що били поза край, гіпертрофованих, хоч і доречних, горі та скорботі, чи то спрацювало те, завдяки чому розкривається більшість потенційних „глухарів” – оперативне чуття... Одним словом,в квартирі ще тривав огляд та інші „первинні заходи”, а невтішного батька і чоловіка було запрошено до карного розшуку для вдумливої бесіди.
Звісно, що напрямки питань на кшталт: „ А бува не ви, громадянин, вбили свою дружину і дітей?” ніхто не ставив. Тому, що, по-перше якщо це зробив все ж таки не він, то кращого засобу, аби викликати у людини патологічну ненависть до міліції на все подальше життя (котра в даному випадку буде цілковито законною) й не вигадаєш. А по-друге, є досить проста причина: навіть коли це він, то, напевно, не зізнається.
Це тільки в дешевих кінофільмах про міліцію людина, що пролила чужу кров і навіть не встигла від неї відмитися, мерщій починає „колотися” під першим суворим поглядом розумника -„опера”. У житті все зовсім не так! „Розколоти” можливо майже кожного, але перед цим спершу потрібно довести людину до потрібного „стану”, його почуття та емоції – до необхідної напруги. Створити враження цілковитого й безвихідного глухого кута, ситуацію, в котрій залишається лише здійняти руки в гору, капітулюючи. І мова йде не про побиття, котре є не лише „застосуванням незаконних методів зізнання”, а й найогиднішим браком у роботі сищика. Потім такий брак перетворюється на „пшик” на слідстві чи то в суді, а головне – дає можливість справжньому злочинцю уникнути відповідальності.
Ні, допит у виконані талановитого оперативника чи слідчого – це захоплива психологічна гра, що скидається на спробу розплутати клубка, котрий намагається вивернутися з рук. А той, хто веде допит, намагається напомацки, перебираючи різноманітні ниточки, знайти одну-єдину, головну, і не дати їй обірватися. І коли така ниточка, що її сплетено з брехні, недомовок та ухилянь, знайдеться – варто лише потягти за неї, аби розплутати весь клубок, що розсиплеться на нитки, котрі згодом перетворяться на рівненькі рядочки явки з повинною, протоколу допиту, а потім – вироку й суду...
„Невтішний” чоловік зізнався приблизно о другій годині ночі. Недарма з ним працювали сищики, що їх очолював Олександр Гапон. Розгадка була простою до відрази, і я знову подумав про те, наскільки життя простіше вигаданих кіношних пристрастей. І жахливіше. Причиною вбивства були гроші. Вбивця мріяв виїхати на постійне місце проживання за кордон. Для цього потрібні були чималі суми. А єдиною власністю, що її можливо було перетворити на гроші, залишилася квартира. Але належала вона батькам дружини, котрі категорично заперечували проти планів зятя. До речі, аналогічної думки дотримувалася й сама дружина. За це всі вони й поплатилися...
Більш за все в „каятті” душогуба вразила докладна розповідь про те, як він вбивав власного сина. Останнім. Хлопчик вже спав, і вбивця розбудив його, всадовив на коліна – посеред кімнати, що була залита кров’ю - й встромив ножа в маленьке тільце, котре довірливо притулилося до нього... Потім попрямував до коханки, де помився, як міг дав собі лад, і „накотив” для хоробрості й достовірності „легенди”. Згодом повернувся до квартирі, заздалегідь приготувавши версію про те, як засидівся у гостях, і тому не прийшов ночувати додому, завдяки цьому й залишився живим після нападу на квартиру невідомої банди.
До речі, на суді вбивця відмовився від свідчень, що їх дав раніше. Та дарма - на той час своє вагоме слово сказала експертиза, що не знайшла у квартирі жодних ознак присутності сторонніх осіб, проте відшукала більш, ніж достатньо кривавих слідів звинувачуваного. Остання брехня не врятувала його від розстрілу...
„Приїхали!” – розірвавши ланцюг невеселих спогадів, водій вже гальмував біля воріт будинку на Фестивальній. Не зважаючи на ранковий час, подвір’я будинку нагадувало розтривожений мурашник. Тільки замість мурах по ньому снували пожежники зі своїми „рукавами” та брандсбойтами.
Кепсько! Колеги, звісно ж, чесно та завзято виконували свої обов’язки, але збереженню речових доказів та слідів,