Перехрестя долі, стр. 34
Тим часом події набували, як то кажуть все більший „суспільний резонанс”. Першими листа знайшли не співробітники міліції, а цивільні особи, котрі і переповіли всім, кому змогли, його зміст. Як годиться, справа почала обростати чутками та плітками. Міліція робила своє – із залученням усіх можливих сил та засобів, включно з військовими частинами, котрі були розташовані поруч, та місцевих мисливців, було розпочато прочісування лісових масивів, прилеглих до Ровеньків. Кінець-кінцем, людина, котра вбила власну родину (нехай це поки й припущення) та розгулює округою – це не жарти. Якщо вже з своїми таке вчинив, то що вже про чужих казати...
Пошуки тривали десять днів. Вже на восьмий день за сто п’ятдесят кілометрів від Ровеньків було знайдено жінку-лісничиху, котра поралася з лісовим господарством по смерті чоловіка. Та розповіла, що дійсно, заходив якийсь - весь скуйовджений, голодний, за виглядом геть не місцевий, містянин. Вона його нагодувала, дала скористатися бритвою, що залишилась після чоловіка, та й відпустила з богом. Напевно, пішов в бік Ростовської області. З Ростовом ми зв’язалися негайно. Не минуло й двох днів, як мені зателефонували колеги: „Впіймали ми вашого втікача!”
Як з’ясувалося, два міліціонери не оминули увагою підозрілого типа, що із загубленим виглядом крокував залізничними коліями в районі місцевого вокзалу. Як годиться, підійшли та запитали – хто й звідки. На хлопців він натрапив бувалих, тож вони, варто лишень було вловити у „мандрівникові” щось дивне та непевне, доправили його до райвідділу. Там за нього взялися вже завзятіше. Та він і не крутькував – назвав справжнє ім’я: ось такий я, з Ровеньок... На щастя, ті, хто вів розмову з інженером, орієнтування, котрі були щодо нього, переглядали уважно. До камери його запроторили умить...
Посилений конвой, що приїхав з Луганська, відвіз горе-втікача додому – до того жаху, що він же сам і вчинив. Найцікавіше, що і цей чоловік не був психічно хворим. Ось запаморочило людину – і вбив він всю родину, прямо на дачі. Щоправда, коли оговтався, здаватися не пішов, а вчинив геть по-іншому: рвонув до квартири, де й залишив „предсмертного” листа, аби відвести від себе підозру. Тіла порубав, потім ретельно склав у торби та закопав у лісі. А сам пішов світ за очі. Куди тікав, навіщо тікав? Хіба від себе втечеш?
Роки потому, коли в силу службових обов’язків мені знову і знову доводилося стикатися з душогубами, я, раз по разу замислювався щодо витоків та причин людських трагедій, й згадував жахливі та нез’ясовні до кінця випадки, що їх було приведено вище, і багато інших. Замислювався й щодо тих темних безодень, де народжується Зло, котре приходить до нашого світу. А також – про те, що збагнути їх сутність свідомість звичайної людини навряд чи спроможна.
Втім, життя лишало обмаль часу на роздуми щодо природи абстрактного Зла – через те, що слід було зменшувати кількість конкретних його носіїв.
Жах на Фестивальній
У жодної нормальної людини телефонний дзвінок о п’ятій ранку не викликає ані позитивних емоцій, ані гарних передчуттів. Телефонне дзеленчання в будинку, що спить, змушує очікувати лише одного – біди. Радість в таку годину навряд чи зателефонує до домівки міліціонера.
Людина, котра встигла прослужити не один рік у карному розшуку і продовжує наділі служити, майже напевно знає, ЩО телефонує в таку годину. Скоріш за все – чиясь смерть. Наразі, чиясь велика біда...
- Слухаю!
- Черговий по управлінню...
- Зрозумів, що трапилося?
- За адресою Фестивальна, 24 в приватному домоволодінні вибух, пожежа. Сім трупів...
- Давай машину!
- Вже виїхала...
Звично збираючись на виїзд у швидкому темпі, і потім, коли автівка мчала мене порожніми вулицями до місця трагедії, я декілька разів подумки повертався на два роки в минуле – в квітень 1992 року...
...Фільми жанру „жахи” я не любив ніколи. По-перше, вважав їх вбогі сюжети поживою для розуму, людей, м’яко кажучи, не надто обтяжених інтелектом. А по-друге, як людина, котра мало не щодня стикається з досить реальним злом, не розумів – навіщо потрібно у цьому світі, що й так переповнений насильством та жахіттями, множити їх ще й на екрані.
Втім, те що я побачив між поверхами будинку, що знаходився на одній із центральних вулиць Харкова, викликало асоціації саме з фільмами жахів. До того ж таким, режисер котрого страждав на патологічну схильність до показу найкривавіших деталей. Будинок буквально був просякнутий кров’ю. Її потік, що брав початок в квартирі на п’ятому поверсі, сягав парадного входу.. .
На місці тривав звичайний і буденний процес огляду місця події, пошуку речових доказів та свідків. Втім, назвати його звичним та буденним було б невірно, оскільки в квартирі неможливо було й кроку ступити від розбризканої крові, і було вісім мертвих тіл. В тому числі – двоє дитячих.
Звісно, що це в моїй практиці був далеко не перший виїзд на місце, де обірвалося чиєсь життя. (Хоч, правду кажучи, таку кількість вбитих за один раз людей в той день мені довелося побачити вперше). До такого неможливо звикнути, прилаштувати до таких видовищ свої нерви, душу, сприйняття. Ну, хіба що – зачерствіти, перетворитися на щось подібне до бездушної машини, що фіксує все навкруги, але нічого крізь себе не пропускає. Втім, з людиною і таке може статися. Але тоді їй більше нічого робити в міліції. І в карному розшуку – тим більше. Роботою оперативної групи на місці керував начальник управління карного розшуку обласного УВС Олександр Гапон. Огляд вівся, не зважаючи на усі криваві подробиці, за усіма правилами – вдумливо, прискіпливо, не оминаючи жодної дрібниці...
Господаря квартири було застрелено впритул. Мисливська рушниця, що її було зареєстровано на нього, лежала поряд. Його дружина, мати, дві їхні дорослі доньки і двоє діток – онук і онучка – зарізані. Ножем було