Перехрестя долі, стр. 33
Оперативна група, що не забарилася за викликом, побачила приблизно таку картину: на столі, що стояв посеред квартири, дуже ретельно складені навхрест відрубані людські ноги та руки. Там таки лежала і відрубана голова – жіноча, та ще й поголена... Картину доповнював власник помешкання, котрий споглядав справу власних рук з повним задоволенням.
Як виявилося, (втім, господар квартири цього й не заперечував), вбив та розчленував він власну дружину. Після того, як він розклав на столі кінцівки та голову бідолашної ( що її попередньо й поголив власноруч), інші... рештки тіла намагався змити в унітаз. Та й забив його при цьому, на власну біду примусивши прокинутися при цьому пильність сусідки знизу...
Власну доповідь заступник начальника Київського райвідділу С.Головащенко завершив відвертим зізнанням: „Щодо мотивів і причин злочину, то тут я, хоч вбийте, нічого не розумію!”
Повіривши, що розібратися тут, напевно, дійсно буде нелегко, я вирішив відвідати місце злочину особисто. Прибувши до помешкання, я впевнився, що доповідач нічого не перебільшив та не додав від себе: картина була дійсно жахливою. Вбивцю вже забрали, а тому, через те, що побачене викликало окрім природної відрази викликало ще й професійне бажання особисто познайомитися з „автором”, я вирушив до Київського райвідділу, куди на той час вже було доправлено затриманого. До речі, дорогою Головащенко поділився зі мною ще одною вкрай цікавою інформацією: згідно відповіді на запит, що його негайно було зроблено до місцевої психіатричної лікарні, громадянин, котрий накоїв весь цей жах, не лише не перебував серед пацієнтів, але й на обліку не перебував ніколи. То що ж – вважати його за нормального?!
У райвідділі на мене чекала ще одна несподіванка, та не сказати, що приємна. Вбивця, котрий сидів у „клітці” неподалік від входу, варто мені лиш було з’явитися, підбіг до решітки, та, зі щирою посмішкою почав вигукувати: ”Здрастуйте, Юріє Еріковічу! Який я радий Вас бачити!”. Я ловив на собі розгублені та косі погляди як заступника начальника райвідділу, так і його підлеглих, отже мені стало надто цікаво – та хто ж це такий?
За моєю вказівкою вбивцю було вилучено з камери, та, у надійно вдягнених кайданках, доправлено до окремого кабінету для бесіди. Першим питанням, звісно, було: „А звідки ви, громадянине, мене знаєте? Через що зустрічаєте з таким ентузіазмом?” Вбивця на це відповів без жодного сумніву, що він є також людиною освіченою, дивиться телевізор, читає пресу. Отже, в одній з газет і було надруковано вашого портрета, та написано хто ви такий є – заступник начальника нашої рідної Харківської міліції... Як же вас не знати?! Ось тут я, мабуть вперше в житті замислився над тим, що контакти міліцейських керівників із засобами масової інформації можуть, напевно, мати різні наслідки – аж до найнеприємніших... Напевно, вірно те, що зараз цим займаються відповідні прес-служби та прес-секретарі.
Наступні два питання також легко було передбачити: „Навіщо вбив?” та „Навіщо поголив?” Якщо у відповідь на перше я нічого зрозумілого так і не почув (та й, правду кажучи, і не очікував почути), то на другу тему вбивця, здавалося, ладен був говорити без зупинки. Він розповів мені про те, що він є віруючим. При цьому він, звісно, був членом якоїсь секти. Так ось: чи то їх гуру, чи то їх вчитель, одним словом - ватажок, навчав свою „паству”, що людина, котра потрапляє до бога, повинна бути абсолютно лисою, аби волосся не заважало „проникненню благодаті”. Така ось „віра”.
На моє цілком слушне здивування: „А чого ж ти сам не постригся, не поголився, ти ж - не лисий?”, вбивця з не меншим подивом (розумна ніби людина, а найпростішого не тямить!), відповів: „А мені навіщо?! Я ж живий!?”
Сектант-вбивця був визнаний осудним та ув’язнений. Його навіть не розстріляли, а лише запроторили до колонії на довгі роки.
Другий випадок, що дещо скидався на цей, трапився роки потому, коли я служив не в Харкові, а в Луганській області. Лише там все було заплутаніше... У місті Ровеньки сталася подія, що приголомшила всіх мешканців цього невеликого населеного пункту. Таємничо зник головний інженер великої гірчичної шахти. Більше того, таким самим незрозумілим чином зникла і його родина - дружина, син дванадцяти і дочка п’яти років. Інтриги додав ще і лист, що його було знайдено в спорожнілій квартирі. Листа було написано зниклим чоловіком і зміст його зводився до того, що бідолаху переслідують якісь бандити-вимагачі, і він смертельно боїться за своє життя та за життя своєї родини. Випадок видавався більш, ніж серйозним, та, до того ж, цілком „вкладався” в кримінальні реалії тодішньої Луганщина, а тому я особисто виїхав розбиратися з усім, що трапилося.
Треба сказати, що під час ознайомлення з ним, лист (втім, який там лист – цілий зошит, що його було списано дрібним почерком), викликав у мене дуже серйозні сумніви та підозри. На бозна скількох аркушах зниклий інженер, як то кажуть, виливав душу: писав про те, як кохає дружину, і які у них чудові діти та про багато іншого. Більш за все мене вразило місце, в котрому інженер змальовував те, як він саджав виноград на власній дачі. Закінчення ж епістолярний шедевр мав таке, що краяло серце: „Бандити викрали мою родину та вимагають від мене два мільйони! Грошей таких у мене немає й близько, жити без сім’ї своє я не можу та не бажаю, отже, зрозумійте мене, людоньки – остогидло мені життя, тож накладу руки на себе!”
На той час я вже непогано знався на таких речах і поняттях, як „психологічний портрет”, „кризовий стан психіки” і подібних до них. А тому виголосив під час першої ж наради: „Не вірю! Не вірю я, що людина, котра на десяти аркушах змальовувала те, як вона саджає виноград, і як його наступного року буде збирати, могла вкоротити собі віку! Не той морально-психологічний стан, не той...” Ось тут і виникла у мене вперше підозра щодо того, що родину не викрадено, а давно вже позбавлено життя. А чоловік злякався чогось до смерті, та й подавсь світ за очі. Бува... Виходячи з такої версії й було вирішено розпочати пошуки сім’ї.
Розпочато його було з власної дачі потерпілих. Саме там найгірші припущення знайшли підтвердження – цілком звичайні речі: