Перехрестя долі, стр. 32
В той час, коли я обіймав посаду заступника начальника УВС міста Харкова, в чергових по місту з’явилася поганенька звичка: після скоєння будь-якого злочину, не обтяжуючи себе занадто, вони телефонували посеред ночі мені додому. Наразі, вони вважали, що на цьому їх службовий обов’язок виконано з честю, і надавали можливість керівникові, що не виспався, телефонувати з домашнього телефону і особисто відряджати на місце події потрібних людей. В криміногенному відношенні ті часи, на початку дев’яностих, були більш, ніж складні. „Тримати місто” вдавалося ціною неймовірних зусиль, і міліцейським керівникам подрімати п’ять-шість годин було за щастя. Нічні дзвінки цьому аж ніяк не сприяли.
З часом ситуація змінилася, а саме - в результаті певних, не надто приємних для чергової частини, „тренувань” та „розборів польоту”, під час котрих довелося докладно пояснити її співробітникам, що завдання конкретного міліцейського підрозділу полягає не в тому, аби здійняти шалену паніку, а в тому, аби організувати інші підрозділи для розкриття злочину. Дзвінки тривали. Але, після повідомлення про подію, що сталася, лунала доповідь щодо того, хто з керівників оперативних служб вже виїхав на місце. Вислухавши це все, я спокійнісінько міг повертатися до сну, що його перервали, і особисто нікуди не їздити – зрозуміло, на ранок доповідатимуть. Але... В більшості випадків, все одно виїжджав. А того пам’ятного разу я навіть пішов пішки, не дочекавшись машину. На щастя адреса, що її назвав черговий, знаходилася в декількох сотнях метрів від мого будинку...
Сліди трагедії, що сталася в під’їзді непримітної дев’ятиповерхової будівлі викликали справжній жах навіть за того вбогого освітлення, що його спроможна була давати одна єдина лампочка, що знаходилася в під’їзді і два ліхтарики оперативників, котрі снували навколо. Потьоки крові на стінах, відрубаний палець, відшматована кисть руки... Що ж тут сталося?! Як виявилося, події, що передували різанині, були настільки прості та банальні, що це викликало ще більший жах...
На восьмому поверсі жив собі звичайнісінький нічим не примітний громадянин. Кожного дня ходив на роботу і з роботи. ходив, звісно, через той-таки під’їзд... А на першому поверсі оселився „тепленький” гурт алкоголіків з хуліганськими нахилами. До того ж, проводити свій „вільний час”, що зводився до процесу, котрий у протоколах називається „вживання алкогольних напоїв” в квартирі, що належала одному з „старожилів” компанії, котра знаходилась на цьому ж таки першому поверсі, було вже не цікаво. А тому перманентне застілля відбувалося безпосередньо у парадному. З усіма наслідками, що їх в книзі змальовувати не варто... Звісно, що проходити декілька разів на день через під’їзд, котрий перетворили на щось середнє між громадською вбиральнею і „генделиком” – невелика радість. Звісно, громадянин з восьмого поверху, що змушений був робити це щоденно, намагався робити пиякам зауваження. Який з цього був результат – зрозуміло... Його стосунки з непроханими сусідами, котрі і без цього тільки й шукали – до кого б вчепитися, як то кажуть дипломати „стали вкрай складними”. Віднині кожен похід під’їздом перетворився для бідолахи на справжню вилазку до зони бойових дій. П’яниці ж, своєю чергою, завжди там на нього чатували та зустрічали відповідним чином – лаяли, опльовували, іноді й стусанів давали. Все – в залежності від якісно-кількісного складу компанії та ступеня її сп’яніння.
Чоловік звертався до дільничного. Але представник служби, що її один з Міністрів внутрішніх справ назвав „головною в міліції”, належної уваги цьому зверненню не приділив. І всім подальшим – також. Неподобство тривало, й тривало б надалі, якби одного жахливого вечора терпець чоловіка, що повертався з роботи, таки не увірвався...
Невідомо – чи то збиткувалися з нього того вечора надто завзято, чи то просто того дня життя „дістало” вже вкрай, а звичні вже пияки стали останньою краплею... Чоловік піднявся до власного помешкання, взяв чималу та дуже гостру сокиру. А потім – спустився донизу...
Пересічний громадянин, що його доведено до кривавого безумства – це жах. Порятунку від нього не було нікому. Декілька нажаханих пияків, намагалися заховатися у квартирі, але він наздогнав їх і там. Наслідки – чотири трупи, що були порубані так, що їх годі було впізнати.
Все це я вислухав від начальника Дзержинського райвідділу Станіслава Денисюка, з котрим ми палили надворі, біля під’їзду. Від того, що було всередині, воротило з душі, попри треновані нерви. Обидва ми були одягнені в цивільне. Тому й не здивувалися, коли почули питання: „Ви з міліції?” Але ж, коли побачили – хто саме про це питає, відчуття у нас виникло, м’яко кажучи, досить дискомфортне. З кущів, просто перед нами виліз чолов’яга, котрого з ніг до голови було вкрито кривавими плямами. Це, а також скривавлена сокира, що мала досить жахливий вигляд, робили його схожим або з різником, що відірвався від роботи, або ж з катом. Гадаю, не буде помилкою сказати, що про табельну зброю, що її було залишено по кабінетах, ми з Денисюком пожалкували одночасно.
- То ви з міліції? Я здатися вам хочу! Це я всіх тут порубав... – чоловік з очима, в котрих не було ані люті, ані безумства, а лише страшні туга та біль, поклав сокиру перед собою на землюта простягнув скривавлені руки – мовляв, забирайте.
Міліціянти з кайданками, що з’явилися декілька секунд потому, звісно ж, його забрали. Яким чином надалі склалася доля цього чоловіка, я так і не дізнався. Зрозуміло, що ув’язнили. І, звичайно ж, на тривалий термін. Але пам’ять про цього дійсно нетипового вбивцю залишилася...
Окремо серед усіх стояли, звісно, ті, чиї дії взагалі неможливо було ані зрозуміти, ані осягнути, чиї злочини були геть жахливими та безглуздими.
Перший такий випадок стався в Харкові. В одному з будинків Київського району сталася подія, котра мало чим поступалася у своєму жаху попередній, чи, ба, навіть і перевершувала її. У такої собі громадянки, полило, вибачаюсь, з унітазу. Судячи з усього, забився каналізаційний „стояк”, отже, жінка, котра збагнула, звідки все може походити, піднялася до сусідів зверху – милої сімейної пари. Яким же був її подив, коли на дзвінок у двері добре знайомий сусід вийшов у такому вигляді, від якого