Перехрестя долі, стр. 31

повинні РОБИТИ СВОЮ СПРАВУ, звісно ж , професійно та чесно. А народ повинен про це знати. І тоді зникне потреба дертися з шкіри, аби завоювати „довіру”, котра незрозуміло як вимірюється, чи то „любов всього народу”!

А що? Чому б не уявити, що в якійсь „геніальній” державній голові таки народиться ідея про те, що народ в будь-якому випадку просто-таки зобов’язаний палко та гаряче полюбити свою міліцію (поліцію). Вона ж, в свою чергу, повинна стати вартою цього...

І жодна людина не замислиться , не приведи Господь таке гасло буде проголошено, над тим, що це прагнення є абсурдним від самого початку. Оскільки, ніколи і ні в якій країні народ не переймався теплими почуттями до органів примусу (прояви такого почуття з боку радянського народу відносно рідного НКВС, котрий пачками цей самий народ розстрілював, за сталінських часів, ми в розрахунок не приймаємо). Коли відкинути в бік небажання визнати очевидне, то стає зрозуміло, що міліція (поліція) – орган не тільки правоохоронний, а й силовий, котрий здійснює також і державний примус тому, що друге безперечно витікає з першого. І усі прагнення зробити з неї орган „обслуговування” населення, без сумніву приречені на провал. Ну не змога середньостатистичний громадянин відчувати любов до представника державної влади, що йому надані повноваження, у відповідності до закону і наказів, лупцювати його гумовим кийком, одягати в кайданки, чи то стріляти в нього. Тим більш, якщо взяти до уваги одвічну ваду людської натури, про котру згадується ще в Біблії (з приводу колоди у власному оці, і соломини у чужому), будь-який громадянин ЗАВЖДИ вважатиме себе, коханого, скрізь правим і хорошим, а злого дядька, з пістолетом чи то кийком – бездушним хамом. Так було, є і буде, допоки існує держава.

Тож не варто співробітнику правоохоронних органів очікувати на те, що примчать до нього із захватом громадяни, і кинуться його розціловувати від почуттів, що їх переповнюють. І вимірювати свої вчинки за міркою: „А чи викличуть вони чиюсь довіру?”. Слід просто законно робити свою справу. Як для лікаря люди поділяються на дві категорії: здорові та хворі, а хворі на „тяжких” та „легких”, так само і міліціонер чи то поліцейський повинен поділяти усіх на дві категорії: люди, котрі дотримуються Закону, і люди, котрі цей Закон порушили. А другу категорію на людей, котрі скоїли правопорушення більш чи менш тяжке. І не очікувати на любов як з боку перших ,і, тим більш, з боку других. Оскільки, злочинці відносно правоохоронця повинні відчувати тільки одне почуття – страх (і горе тій країні, де вони не мають для цього підстав). Люди ж законослухняні – повагу, котра досягається завдяки двом речам - професіоналізму та порядності.

За роки служби мені довелося бачити велику кількість різноманітних злочинців. Лише у Харкові під час служби в карному розшуку, доводилося боротися і з наркоманією, і з майновими злочинами, і з злочинами проти особи. Хто тільки не поставав перед очима! Але найбільш за все запам’яталися, звісно, убивці, душогуби ті, хто позбавляв людей життя...

Це лише пересічній людині, котра, на своє щастя, не посвячена в такі питання і далека від них, може видаватися, що всі вони - недолюдки, душогуби на один лад. Ні... Звісно, що я в жодному разі не складав для себе чогось на кшталт „портретної галереї” подібних типів, просто більшість з них самі намертво закарбувалися в пам’яті...

Що я відчував, коли проходив по квартирах, пустищах, парках, та підвалах, де відбувалися криваві та відразливі сцени людських трагедій, котрі знеособленні в міліцейських документах мають назву „місцем скоєння події”? Які переживав емоції, коли бачив мертві тіла тих, чиє життя обірвалося не внаслідок безглуздого збігу обставин, чи то тому, що минув час відпущений Богом, а з чиєїсь злої волі? Такі, що найбільш гідні такого випадку, людські... Гнів. Лють. Палке бажання знайти того, хто ще донедавна на цьому самому місці бив, різав, шматував чи то стріляв впритул по живим людям, і покарати.

Як було сказано в одному з попередніх розділів, в подібних випадках сищик не може залишатися байдужим, стороннім спостерігачем, неначе відеокамера, що спокійно та незворушно фільмує страшні подробиці на кшталт: „...потерпілому було завдано п’ятнадцять ударів ножем...постріл було здійснено зі зброї великого калібру...”. Це неприпустимо, оскільки сищик, котрий саме так ставиться до жертв злочину, вже не є тим, ким він повинен бути – захисником, частиною сили, що переслідує і карає Зло, а перетворюється на звичайного чиновника. Котрому, власне, байдуже що рахувати – трупи, мішки з мукою чи то каністри з бензином - через те, що емоції, котрі він відчуває, однакові для усього згаданого... Ні, коли вже ти обрав цей життєвий шлях – шлях опера, то будь ласкавий - пропускай усе крізь свої нерви і власну душу. Але, з іншого боку, як не збожеволіти, майже щоденно занурюючись в хвилі зла, насильства, горя та болю?! Відповідь, зрозуміло, кожен має власну, котра залежить, так би мовити, від особистих емоційно-психічним параметрів...

Контролювати свої емоції я навчився досить таки швидко. Ті, в кого це не виходить, на службі в міліції не затримуються. Мені вдалося винайти свій спосіб: з певного часу злочин, нехай навіть найтяжчий, перетворювався для мене на заплутану головоломку, рівняння з багатьма невідомими, в якому поміж інших „іксів” та „ігреків” знаходився і вбивця - конкретний носій абстрактного зла. І рівняння потрібно було вирішувати, і то швидко. Отже, емоції, що заважали цьому рішенню – у бік... Потерпілі, і їх родичі очікують від сищика не гніву праведного, а конкретної дії – затримання злочинця. Саме на це потрібно витрачати всі сили.

Замислювався я і над питанням „Чому?”. Не міг не замислюватися. Зазвичай, здавалося що відповіді лежать на поверхні. Причини, з яких людина раптом перетворюється на безжальну та смертоносну істоту: жадібність, заздрість, ненависть. За рахунок чужих життів убивця намагається виправити власне життя,