Перехрестя долі, стр. 30
З часом, звісно, було відновлено плин подій і того страшного дня і, тих, що йому передували. А почалося все з того, що в управлінні позавідомчої охорони служив такий собі сержант. Начальство до нього ставилося прихильно – здоровань, майстер спорту з боротьби, однак... З певного часу почали помічати за ним такі собі „дивацтва”. Взяти хоча б те, що він невідомо з якої причини настрочив „сигнал” до власного відомства, тобто до міліції... на дружину. Він звертав увагу на те, що вона, працюючи в барі, краде за місцем роботи коньяк та інші цінні алкогольні напої. Сам факт такого вчинку був, м’яко кажучи, дивним. Втім, скаргу було перевірено, і найцікавіше, що вона не знайшла підтвердження, про що сержанта і сповістили. Але це його не вгамувало, він заходився строчити нові доноси, та ще й так інтенсивно, неначе навіжений. Саме тому під час чергового профогляду його ретельніше ніж завжди перевірили у кабінеті психіатра. Лікар поставив діагноз на котрий, взагалі, і очікували: з головою у хлопця не все гаразд. Що ж тут вдієш – людям, котрі мають психічні відхилення в міліції не місце (тим більше в підрозділі, де служба вимагає постійного носіння бойової зброї). Бідолаху було звільнено – тихесенько, аби не ославити божевільним на все місто, і, як водиться, з часом про нього забули. Як з’ясувалося, даремно...
Невтомний боєць з несправедливістю, зміни в мозку котрого досягли розмірів маніакального психозу, затамував на кривдників люту ненависть. І вирішив помститися. Втім, не бажаючи розмінюватися на дрібниці, обрав своєю жертвою власне начальника обласного УВС – генерала Олександра Макаровича Бандурко.
До того ж з технічного боку втілення плану у нього не виникло жодних проблем – як вже говорилося, в минулому він був бійцем позавідомчої охорони, і саме тому був чудово обізнаний, де в місті знаходяться озброєні пости колишніх колег. І, що найголовніше, де на цих постах стоять поодинці. А тому, без будь яких перешкод знайшов такий об’єкт - одну з станцій з очищення для міста питної води, і підійшов до сержанта, котрий там чергував. До речі, сержант добре знав його в обличчя, саме тому і не очікував на капость, що той замислив. Після обов’язкового обміну люб’язностями: „ Здоров – здоров. Як справи?”, він, не довго розмірковуючи, приклав сержанта кулаком по голові, відібрав у непритомного зброю, з якою і зник. Безпосередньо з місця події він попрямував до будівлі обласного управління внутрішніх справ, палаючи бажанням розправитися з ненависним генералом негайно.
Врятували Олександра Макаровича, так би мовити, його демократичність, і, як наслідок, популярність серед людей. Справа в тому, що генерал Бандурко полюбляв, не користуючись службовим транспортом, прогулятися рідним містом пішки. Люди, знаючи про цю звичку, знали й інше – до міліцейського генерала можливо було просто підійти на вулиці і поговорити про щось насущне. І він їх вислуховував... Ось такі бесіди і затримали Бандурко по дорозі до УВС.
Божевільний, що причаївся в засідці, змучився вкрай... Розшарпані нерви не витримали, і він вирішив: „Застрелю першого-ліпшого міліціонера!”. Першим-ліпшим і виявився Кириченко, що був вбраний, як і завжди, в форму старшого офіцера міліції. Він отримав чотири кулі майже впритул. Ті чотири, що залишилися, призначалися Бугаю, але він, як розшуковець з досвідом, примудрився в останню секунду сховатися. Коли ж набої у „терориста” скінчилися (на щастя не вистачило клепки прихопити запасний магазин) , він вскочив до однієї з чергових машин, що стояли перед УВС, викинув з неї водія, котрий не встиг нічого второпати, і натиснув педаль газу. Хвилину потому з-за рогу будівлі вийшов Бандурко. Зі смертю він розминувся, як то кажуть, на крок...
„Стрільця” упіймали (до речі, завдяки спритності Бугая, котрий встиг стрімко сформувати оперативну групу і запустити механізм розшуку) буквально за дві години – на виїзді з області. Під суд він, до речі, не потрапив – його запроторили до божевільні, довічно. Поховали Кириченка, як загиблого при виконанні службових обов’язків, а генерал Бандурко і надалі служив на благо України.
Я ж з усього, що сталося, зробив один висновок – в робочий час потрібно працювати а не відвідувати безглузді заходи...
Найголосніші гасла, напевно, вигадують лицеміри. Що є гасло, як не голосні промови, виголосивши які, діють, точнісінько навпаки? А ще, скидається на те, що вигадують гасла, розраховуючи на людей, не схильних до критичного мислення. Оскільки, коли як слід проаналізувати їх зміст та сутність, то доволі часто дістаєш висновку - цілковита нісенітниця. Варто згадати ті гасла, що найбільш „налипали до зубів” за часів „совка”: „Партія і народ єдині!”, „Вчення Леніна всесильне, тому, що вірне!”, „Марксизм – не догма, а керівництво до дії!” – коли не брехня, то нісенітниця...
Втім, чи варто заглиблюватися в минуле? Взяти хоча б тези, що останні роки посилено ялозяться, і стосуються безпосередньо міліції. „Довіра народу – найвищий закон!”, „Міліція з народом!”, „Народ і міліція – партнери!”, і таке інше. До того ж, усі ці гасла неодмінно повинні стати для всіх без виключення співробітників міліції саме „не догмою, а керівництвом до дії”. Тобто, всі співробітники, вистрибуючи таки з власних формених штанів (як з лампасами, так і без них), були зобов’язанні довести свою відповідність проголошеному. Що на таке скажеш?!
Міліціонери чи то поліцейські можуть скільки завгодно посміхатися співгромадянам голлівудськими посмішками, знімати з дерев кошенят, що заблукали, приймати пологи у потягах і таке інше... Все це, звісно, дуже гарно. Але, це – не головне. Тому, що основне завдання міліції чи то поліції було, є, і буде єдине - попередження та розкриття злочинів. І народ складе висновки тільки з огляду на те, як з цими завданнями порається правоохоронна структура. Все інше, що б ми не робили – другорядне. Ті, хто носить на вулицях форму захисників Закону просто