Перехрестя долі, стр. 29

Задля справедливості, слід відзначити, що за декілька років подібні випадки (коли у затриманих злочинців, окрім зброї, знаходитимуть і гранати) , в Україні будуть повторюватися неодноразово. І майже завжди, нажаль, з однаковим результатом – чималою кількість коли не жертв, то покалічених поміж співробітників міліції. І не слід далеко шукати – в самій столиці, в Михайлівському провулку, сталася трагедія, коли злочинець, котрого в буквальному сенсі було загнано в глухий кут, рвонув чеку – і декілька співробітників міліції залишилися інвалідами. Траплялося подібне і в інших місцях. В тому ж таки Львові, під час затримання озброєного злочинця, що його було неправильно організовано, один по одному були застрелені двоє офіцерів міліції...

Але це буде потім. А цього разу поталанило. Хоч... справа полягала в тому, що злочинцеві просто не дали ані часу, ані можливості, скористатися гранатою. На одній вдачі, зрозуміло, далеко не заїдеш. Професіоналізм – надійніше.

Фаталістом я не був ніколи. Не міг я повірити в те, що доля людини визначається не її вчинками чи особистими якостями, а якимись там рядками в такий собі Книзі Доль, що їх невідомо ким і де було написано. Не змінилася моя думка і після випадку, що його змальовано нижче. І тоді, і зараз я вважаю, що головну роль в ній відіграло все ж таки не провидіння, а нелюбов до порожньої балаканини, котру я завжди вважав безглуздим поєднанням непотрібного з неприємним...

„Юро, збирайся, ти що, забув?” – начальник відділу Микола Пантелейович Бугай, що з’явився в дверях, здавалося, був навіть здивований. Відірвавшись від вивчення повідомлення, що лежало переді мною, я звів очі на керівника і мало не спитав: „А куди збиратись?”

Але цієї миті мій погляд зупинився на календареві. „Ох, ти ж...! Сьогодні ж четвер! Тоді все зрозуміло...” Щочетверга всіх, без виключення, співробітників харківського обласного УВС зобов’язували відвідувати дуже нудний захід – політінформацію. Мало не півдня витрачалося на те, аби вийти з управління, „дотягти” себе до ДК, і там вислуховувати нудні розмірковування лектора, що його присилали з райкому партії, про міжнародний стан, апартеїд в ПАР, успіхи трудового руху в Гондурасі, і про багато інших не менш „цікавих” речей, котрі харківським міліціонерам, були взагалі непотрібні. Я ж, наслухавшись досхочу політично витриманої балаканини ще за років навчання в Університеті, потреби в відвідуванні таких заходів не відчував взагалі.

- Миколо Пантелейович, тут повідомлення надійшло важливе, і, взагалі, роботи з горою! - я все ще судомо чіплявся за примарну надію ухилитися від нудного заходу, - Я краще залишуся, розберуся що до чого, і Вам доповім, коли повернетеся. То як?

Бугай сищиком був справжнім, і оперативний інтерес був для нього перед усім.

- Бог з тобою, залишайся. Я разом з Миколою Кириченко піду, аби одному не тягнутися... Працюй!

Порадівши за начальника, котрий знайшов собі товариша, я повернувся до вивчення паперів. А відвідування подібних заходів було заняттям, як я вважав, саме для підполковника Кириченко. Тому, що обіймаючи посаду керівника відділу по роботі витверезників (була в міліції і така служба!), він цілісінькими днями просиджував в кабінеті, підраховуючи палички-галочки: скільки п’яних назбирала міліція на вулицях, скількох з них було відправлено на примусовий душ, скільки штрафів було виписано за антигромадську поведінку. Що ж поробиш – міліція, як і будь-яка державна організація – це, певною мірою, контора бюрократична, і, відповідно, комусь потрібно займатися і такою роботою. Втім, залишатися навіть на цій службі Кириченко довго не збирався, оскільки, найближчого часу планував підполковник вийти на пенсію, давно вислужену за строками...

Вчитатися в текст мені так і не дали. І порушником спокою був знову ж таки Бугай. Щоправда, цього разу Микола Пантелейович не зайшов до кабінету спокійно та поважно, як то личить керівництву, а вдерся до нього, мало не перевертаючи меблі на своєму шляху.

- Картку!!! Картку на пістолет дай мені!

-  Який пістолет?! Що трапилося?

- Давай, не розмовляй!

Допомогти своєму начальнику я не мав жодної змоги, навіть за найпалкішого бажання. В ті часи (і в майбутньому також) міліцейське керівництво час від часу проводило кампанії по обеззброюванню власних підлеглих. Зазвичай, відбувалося це після чергової НП, коли в результаті необережного поводження з табельною зброєю співробітники міліції отримували поранення, чи то несли втрати. Чи то після того, як чергового пістолета було втрачено, що теж періодично траплялося. Тоді лунав суворий наказ про покарання винних, а ті хто допоки в цю категорію не потрапили, але були потенційними „претендентами”, тобто весь особовий склад гуртом здавали свої „Макарови” на зберігання в чергову частину, боронь Боже щось станеться. Здавали зброю навіть ті, хто мав право на постійне її носіння. Саме з цієї причини мій табельний пістолет тихенько припадав пилом на полиці збройної кімнати чергової частини, а картка-замінник на зброю Бугая, звісно – знаходилася в його сейфі...

Чи то згадавши про це, чи то просто стомившись чекати потрібних дій від підлеглого, Бугай, гупнувши дверима, кудись побіг. (Як з’ясувалося згодом, саме до чергової частини по зброю, котру він і там не отримав). Тим часом всі телефони відділу неначе показилися. Судячи зі звуків, що лунали коридорами, щось схоже відбувалося по всьому управлінню, що вкрай нагадувало сигнал загального збору і бойову тривогу. Не бажаючи залишатися осторонь від подій, що стрімко розгорталися, я вибіг з кабінету і разом з не багатьма співробітниками, котрі ще залишалися на місцях (з причини політінформації) попрямував на перший поверх, до центрального входу в управління.

Перша-ліпша людина, що діставалася цього місця відсахнувшись, відступала назад, завмираючи на місці. Протиснувшись крізь юрбу, що починала утворюватися, я побачив причину такої реакції – на вулиці, майже біля дверей в калюжі крові лежав підполковник Кириченко. На той момент це була далеко не перша жертва „вогнепалу”, котру мені довелось бачити, отже я з першого погляду зрозумів, що медична допомога йому була вже не потрібна...

А ще через декілька хвилин натовп, що завмер від