Перехрестя долі, стр. 28
Допоки все відбувалося в штатному режимі: ми встигли розгледіти, що в автомобілі злочинців знаходилося три а не чотири чоловіки. Отже, один залишився вдома. Саме його, скоріш за все, беззбройного, затримати було не складно. А ось з екіпажем „Москвича” розбиратися буде на одну людину простіше. Тим більш, що в одному з тих, хто розмістився на передньому сидінні, я впізнав ватажка. І пістолет в нього, напевно, при собі.
Це була проблема з розряду очікуваних. План по захопленню був досить простий: відслідкувати, за допомогою зовнішнього спостереження усі переміщення та дії бандитів, знайти сприятливу мить, коли їх змога буде блокувати і знешкодити максимально швидко та ефективно. Бажано було, звісно, дочекатися поки вони розділяться, і затримувати їх поодинці. А ще краще було дочекатися аби вони понапивалися і втратили пильність... Досить – мріяти про нездійснене можна досхочу. В дійсності, потрібно чекати на доповідь розвідки, і діяти за обставинами.
З доповіддю хлопці не забарилися. Але, вже з інтонації співрозмовника, навіть не зважаючи на викривлення радіо ефіру, відчувалося, що трапилося щось не те. Зв’язок розривало немилосердно і зміст сказаного можливо було зрозуміти лише через слово: „...оваришу майор, тут...ситуація...їх...що робити?” Єдине, що було зрозумілим, це те, що події відбувалися аж ніяк не за сценарієм, котрий ми його готували.
І що ж трапилося? Бандити „розкусили” співробітників зовнішнього спостереження? Накинулися на них? Нечувана досі подія і майже не реальна! То що ж тоді? Не бажаючи витрачати час на порожні міркування, я віддав команду водієві: „Володя, жени!” Далеко їхати не довелось. Не встиг наш „УАЗ” вискочити з провулку, як у очі впала жовта машина, котру було припарковано до узбіччя. І одразу стало зрозуміло, що за „подарунок” приготувала доля цього разу, змінюючи продуману операцію. Коли бути точним, то „подарунків” було двоє. І обидва у формі ДАІшників. Один з них, озброєний смугастою паличкою, уважно і зосереджено вивчав водійські права одного з бандитів, котрий в ту хвилину знаходився біля автівки поряд з інспектором. Другий же, не кваплячись, проходжався неподалік від узбіччя, пильно чатуючи на наступну „жертву”. Однак, погляд його навряд чи щось могло розрадити - сонна вуличка була порожньою. Мабуть, що саме цей факт і визначив подальший плин подій. Бандитів вже зупинили? Зупинили! Зайвих цивільних людей навкруги немає, і не передбачається? Чудово! До того ж неочікуване підкріплення, в особі двох співробітників міліції ( до речі, озброєних). Навіщо чекати?
„Беремо їх, хлопці!” цю фразу, котра стосувалася підлеглих, я промовив вже витягаючи пістолета. Група почала захоплення...
Вже потім, пригадуючи як ми мчали по щойно тихій вуличці, разом з цим вимахуючи зброєю, я з подивом пригадав, що серед слів, котрі ми вигукували під час руху, чомусь не було слова „міліція”. Напевно, саме тому у ДАІшників, котрі побачили перед собою озброєних чоловіків, що бозна звідки взялися, обличчя були... скажімо, не надто героїчні.
Я, звісно, не міг бачити, як позаду мчать Толік Качанов і Юра Петров, не міг бачити і водія Володю, котрий не залишився у кабіні автомобілю, як то слід було зробити, а озброївшись, через відсутність пістолету, чималою залізякою, теж палко бажав взяти участь у загальній справі. Всю мою увагу було зосереджено на задніх дверцятах машини.
Рвучко! Перш за все – схопити за шию ватажка, котрий сидів попереду! Затиснутий в захват, той не те що до пістолета не міг дістатися, а й дихати міг хіба що через раз. Бандюга, що сидів поряд, тільки й того, що встиг поворухнутися, як в бік йому вперся „Макаров”. „Сидіти! Застрелю!”. Цих простих і зрозумілих слів, що були вагомо підкріплені вкрай неприємними відчуттями десь в районі ребер, було достатньо для того, аби скувати рухи затримуваного ліпше будь-якого наркозу.
Толік, що приспів водночас зі мною, від щирого серця тицьнув ватажкові, котрий почав приходити до тями, ствола в обличчя і блискавичним рухом дістав з внутрішньої кишені останнього „Парабелум”. Третього бандита, що спілкувався з ДАІшником, було надійно притиснуто до капоту „Москвича” Петровим, і, відчуваючи потилицею холодний метал, сіпатися він не намагався. Навколо нас з ображеним виглядом вештався Володя-водій, для котрого так і не знайшлося спаринг-партнера в загальних „веселощах”. І це для затриманих було неабиякою вдачею, коли зважити на досвід Володимира як молотобійця і службу в морській піхоті.
Тепер ми мали змогу трохи втамувати подих. Хоч і не надовго, оскільки у групи захоплення назрівала нова проблема. Якщо один з ДАІшників в процесі подій, що відбувалися, зображував собою стовпа, заклякнувши, немов той пам’ятник, біля машини з правами в заціпенілих пальцях, то другий, що знаходився подалі, схоже, таки зміг подолати подив, і щосили рвонув до місця події, намагаючись разом з цим розстебнути власну білу кобуру. Скидалося на те, що декілька таких спроб – і йому таки вдасться це зробити. А цього допускати було не слід, в жодному разі. Поки інші сищики одягали бандитів в кайданки, я попрямував назустріч колезі, не забувши водночас прибирати зброю, і витягти службове посвідчення.
Мені довелося дещо відволіктися, під час спілкування з співробітниками автоінспекції. В цей час підлеглі займалися доволі звичною справою за схемою: „обшук”-погрузка. Двоє з затриманих, що їх було передусім ретельно оглянуто, вже знаходилися в УАЗі і настала черга третього – того таки, в котрого я нещодавно штрикав пістолетом. І ось тут на світ Божий з’явилося те, що за іншого плину подій могло перетворити вдале затримання на кривавий жах. В кишені штанів затриманого було знайдено гранату. Найсправжнісіньку. Бойову.
На мене ця знахідка в той час не справила жодного враження. Поміркувавши: „Граната – ну і грець з нею! Власне, не став би він підривати її разом з собою – теж мені камікадзе...”, я віддав наказ всім присутнім грузитися до машини і їхати в управління. Затримання затриманням, але