Перехрестя долі, стр. 27
Затримання – це тупотіння чоловіків, котрі мчать що є сили, хрипіння легенів, котрі працюють на межі, надсадні крики та лайка: „Стояти!”, „Не рухатися!”, „Стрілятиму!”. Це шпаркі та злі удари, котрі наносяться так, аби гарантовано вивести супротивника з двобою, це крики болю тих, кому ці удари призначено (нехай, навіть, за діло).
Що вже казати про випадки, коли доводиться мати справу, не приведи Господь, з серйозним спротивом і використанням зброї... Тут події взагалі не скидаються на кіношні. Тому, що твій табельний „Макаров”, що давно став часткою тебе самого, сто разів пристріляний в навчальному тирі, і котрий одним рухом опинявся в твоїй долоні, раптом стає чужим, і не має жодного бажання залишати кобуру, чіпляється за неї якимись кутами та деталями, котрі хтозна звідки взялися.
Принаймні, так відбувається першого разу. Як правило... Будь-який правоохоронець з досвідом, що його було набуто не в кабінеті, може розповісти вам велику кількість історій про те, як новачки, що вперше опинилися в такій ситуації і все ж таки спромоглися витягти пістолета, щосили тиснуть на спусковий гачок, разом з цим забуваючи не те що дослати набій до патронника, а взагалі зняти його з запобіжника. І немає в цьому жодного приводу, аби сміятися чи то соромитися.
Тому, що – страшно! І, невідомо, що страшніше – самому опинитися в ситуації, коли можуть вистрелити в тебе, чи то вперше в житті націлити зброю на людину і натиснути спускового гачка... Разом з досвідом, звісно, приходить вправності, і пістолет опиняється в твоїх руках легко і швидко, але це не означає, що також приходить здатність стріляти по людях, навіть найзапекліших злочинцях, з тією ж швидкістю і байдужістю, котру так яскраво змальовують у фільмах. Немає в силовому затриманні нічого ані красивого ані картинного. Та й власне, відверто кажучи, це коли не брак в роботі міліції, то, принаймні, екстремальний випадок, котрого, за можливості, слід уникати.
Але, знов таки - це тільки теорія. А в житті операм, бува, доводиться проводити затримання злочинців, здогадуючись заздалегідь, що не обійдеться тут без застосування сили, чи, навіть, зброї. В такому випадку завдання керівника, старшого групи, котра проводить затримання, найретельнішим чином заздалегідь розрахувати все: і місце, і час, і „сценарій заходу”. Розрахувати все, до останньої дрібниці ще й таким чином, аби звести до мінімуму „силовий сценарій”, аби, коли то можливо, виключити ризик як для самих учасників затримання, так і, перш за все, для будь-яких сторонніх осіб. І, звісно ж, не сидіти в ресторані за чарочкою, в очікуванні переможних доповідей про затримання злочинців від співробітників, котрі ризикують своїм життям. В теорії – так воно і є. Тільки в житті зажди є місце неприємному сюрпризу, котрий може виникнути, до того ж, в саму останню хвилину, коли вже немає змоги щось змінити. Звісно, що в такому випадку усі плани і схеми, що їх було ретельно відпрацьовано, розлітаються на друзки, і залишається єдине – імпровізувати, покладаючись лише на Бога і вдачу...
Харківські мисливці за „Волгами” були ґрунтовною групою. До певної межі зухвалі та обережні, свою злочинну справу вони знали добре, тому діяли чітко і злагоджено. „Вираховували” господаря найпрестижнішого і найдорожчого, на той час, автомобілю, скоювали на нього розбійний напад в результаті котрого потерпілий залишався без свого авто. Вистачало розуму в них і на те, аби не продавати автівки цілими, наражаючись на ризик „засвітитися”. Захоплені „Волги” розукомплектовувалися на запчастини, збувати котрі, в силу дефіциту, що на них існував, було так само вигідно, до того ж, більш спокійно та безпечно. Однак, на такі хитрощі, оперативники мали, що відповісти. Відшукавши одну з „Волг” в ще нерозібраному стані, що її було викрадено і заховано в надійному місці – в лісі, оперативники не поспішали сповістити радісну новину господарю автівки, а улаштували засідку. Доволі швидко біля автівки з’явився чоловік, котрий по-господарськи заходився відкручувати колесо... Його теж не затримували, а „повели” під розвідкою - і потяглася ниточка, рухаючись за котрою, вийшли на інших.
Як на сьогоднішній день, то це було організоване злочинне угрупування, що мало ознаки бандитського. Але, оскільки, на той час, у вісімдесят восьмому, ані організованої злочинності, ані бандитизму, все ще начебто не існувало, то і називати фігурантів бандитами в офіційних паперах нам би ніхто не дозволив. Втім, це не мало особливої ваги – як злочинця не називай, а місце йому одне – буцегарня. Куди слід було запроторити „мисливців за „Волгами”, і то досить швидко. До того ж, у ватажка банди –капітана внутрішньої служби, котрого нещодавно було звільнено з „органів”, за перевіреною оперативною інформацією, була вогнепальна зброя. І не якась там „саморобка” чи то зброя дрібного калібру, а німецький „Парабелум”. Допоки крові на чотирьох членах групи не було, але, оскільки, в них з’явився пістолет, то вже напевно не для того аби стріляти по пляшках, і рано чи пізно вони його використають. В жодному разі цього слід було не допустити. Ми почали готувати операцію з затримання банди.
„О, дивись, здається прокинулися наші красені, зараз, напевно, виїжджатимуть!” – так прокоментував подію, на котру ми таки довгенько очікували, розташувавшись на своєму УАЗі неподалік від будинку, що нас цікавив мало не вдосвіта, оперуповноважений УКР Толік Качанов, котрий сидів попереду. Ворота подвір’я, на котрому квартирувалися члени банди, набираючись сил перед черговим нападом, широко відчинилися, і в них з’явився жовтий „Москвич”.
Я заходився по рації викликати на зв’язок групу співробітників міліцейської „сімки”, котрі повинні були, прийнявши об’єкт, „вести” його до місця де було б зручно затримувати бандитів. Врешті-решт подолавши радіоперешкоди спокійний голос буденно сповістив: „Об’єкт бачу. Починаю рухатись за ним...”. Це