Перехрестя долі, стр. 26
Бузицького, звісно ж, посадили. Пригадую, що отримав він три з половиною роки, відібрали при цьому все - навіть пальто і шапку. А ще, нам співробітникам міліції потрібно було встановити, де це гаденя дістало ордени. З’ясувалося, що дала їх йому скромна дівчина, котра працювала в фондах Харківського історичного музею. Після цього випадку в мене виникли сумніви - а чи залишилися в цьому музеї справжні експонати? Усі необхідні приладдя та інгредієнти для того, аби поставити печатки на посвідчення, цей хлопець дістав та виготовив собі сам. Виправлення в військовому квиткові про службу в Афганістані він, знов-таки, зробив сам. Все виявилося досить просто, аж до нудьги – він був писарем, в полку, два батальйони якого дійсно було перекинуто до Афганістану. Потім відбулася ротація, і їм на заміну було відправлено інші два батальйони цього ж полку, отож – круговерть була ще та. Бузицький приписав себе до складу батальйону, що вирушив до Афганістану, насправді залишаючись в ситій, спокійній та мирній Німеччині, а все інше, як-то кажуть, було справою техніки. Адже всі відповідні печатки цього полку, „правильні” чорнила, зразки підписів ті інше були в цілковитому його розпорядженні... Ось так все достеменно відбувалося, як у відомій пісні Висоцького: „Стрічаю якось писаря полку, а він Герой Радянського Союзу”.
Ось така сталася історія... Вкрай сумним є те, що діло далеко не обійшлося тюремним строком (на який він цілком заслуговував) для самого Бузицького. Звільнили секретаря обкому партії, багатьох людей з обкому комсомолу, розігнали майже всіх робітників бідолашного райкому, де пройдисвіт Бузицький стояв на обліку... В Харкові було видано партійного документа, самі розумієте, не для широкого загалу, котрий нам тоді зачитували. Співробітників КДБ, як головних винуватців, звільняли з служби цілеспрямовано, а в міліції, слава Богу, дісталися тільки до дільничного. Яким чином він повинен був перевіряти кандидата в делегати на з’їзд партії – уявити складно, але, так склалося, що цапа-відбувайла зробили саме з нього.
Але на цьому історія не закінчилася. Неймовірно, але факт – був ще один випадок, коли на моєму життєвому шляху з’явився Бузицький. Всі події, про які йде мова, відбувалися в той час, коли я працював в карному розшуку Харкова і був старшим лейтенантом міліції. Роки потому, коли я обіймав посаду першого заступника начальника обласного УВС вже в Луганській області, ця особистість „випірнула” знову. Співробітники державної служби по боротьбі з економічною злочинністю, доповіли про спробу керівника однієї з шахт укласти , можу сказати без перебільшення, „дику” угоду з такою собі комерційною структурою із сусідньої Росії. Судячи з умов поставок та оплати вугілля, котрі намагалися виписати в угоді, справа за кілометр тхнула зухвалим шахрайством. Чи-то, як тоді було модно казати, „кидком”... Доповідаючи про всю цю ситуацію, оперативники поклали на стіл і копію угоди – так ось, керівником тієї „каламутної” фірми, котра намагалася закупити вугілля (при цьому, схоже, взагалі не збираючись платити за нього) був...Бузицький. Зрозуміло, що міліція не дала їм змоги укласти таку угоду, але притягти Бузицького до будь-якої відповідальності можливості в нас не було.Він на той час став керівником цілого концерну(!) в Росії, але, гадаю, що цей концерн був приблизно такий самий, як і його „бойова біографія” на стенді музею комсомолу. Шахраєм він був, шахраєм він і залишився . однак, потрібно віддати належне – шахраєм досить талановитим.
Коли говорити серйозно, то за роки існування радянської влади, була створена машина, що намагалася контролювати і тримати людину під постійним контролем на всіх періодах її життя, починаючи практично змалечку. Ось чому існував партком, і на додачу, ще й політвідділ – тому, що кожен повинен був за кимось слідкувати. За політвідділом, в свою чергу, теж хтось слідкував – ті ж самі обкоми партії, а за ними ЦК... За геть усім спостерігав всесильний КДБ, а ще існували системи контролю та нагляду -перехресні, дублюючі, і такі, що перевіряли одна одну. І коли система контролю дала збій, тоді і зруйнувалася ідеологічна конструкція. І, коли ми сьогодні згадуємо „добрі, старі часи”, то відчуваємо ностальгію зовсім не за комуністичною партією – ми сумуємо за тим часом тільки тому, що згадуємо свою молодість, і нам здається, що все в ті часи було краще, ніж зараз – саме тому, що все ще було попереду...
Харків. Крутий маршрут...
Бойовики полюблє велика кількість людей. І особливо, коли йдеться про фільми жанру „поліцейський екшн”, глядачам подобаються сцени, в котрих вправні та спритні співробітники спецслужб за допомогою досконало відпрацьованих прийомів рукопашного бою за лічені секунди обеззброюють злочинців, котрі переважають їх кількість та габаритами, і одягають на них кайданки. Або, наразі, коли сюжет бойовика „закручено” вкрай, „хороші хлопці” на всі боки хвацько косять злочинців прицільним вогнем зі своєї табельної зброї, жодного разу не схибивши. І, на додачу, самі залишаються без жодної подряпини, чи то відбуваються несерйозними пораненнями.
Усе це, звісно, вигадки. Це і є той художній вимисел без котрого будь-яке мистецтво не змога існувати взагалі, а кінематограф - особливо. Не