Перехрестя долі, стр. 25

що цьому випадку передувала своя історія. І полягала вона в наступному: до одного з воєнкоматів Харкова прийшов ставати на військовий облік звільнений в запас солдат строкової служби на прізвище Бузицький, тоді ще нікому не відомий. Службу він, як з’ясовувалося з документів, проходив в Демократичній Республіці Афганістан. Звісно, що під час взяття на облік, офіцер, що займався цією справою, уважно вивчив військовий квиток солдата... і мало не зомлів! Виявилося - сором’язливий хлопчина, що переминався з ноги на ногу в його кабінеті – нагороджений орденом Бойового Червоного прапору!!! Для того, щоб зрозуміти, що це все означало, потрібно розуміти ситуацію з нагородженням бойовими орденами в СРСР. Справа в тому, що певна категорія нагород ніколи не присвоювалась „до дати”, за вислугу та з інших несерйозних підстав – це були дійсно бойові нагороди. І радянському офіцеру для того, щоб отримати на груди „Червоного Прапора” потрібно було виявити дива мужності та героїзму. А солдатові отримати таку нагороду було майже неможливо, щоб бути відзначеним такою нагородою, йому потрібно було особисто захопити ватажка моджахедів якоїсь провінції.

Звісно, що хлопця миттєво привели до воєнкома, і той, в свою чергу, запитав: „За що отримано нагороду?”. Героїчний Бузинський сором’язливо так відповів: „За подвиги... За що саме сказати не можу. Самі розумієте – військова таємниця!” Звісно, що одразу після цієї розмови пролунав телефонний дзвінок до Червонозаводського райкому комсомолу. Адже молодий герой - комсомолець, куди ж його ще направити?! Комсомольська братія, звісно ж, зустріла „афганця” на „Ура!”. Свого часу було достатньо багато написано і сказано про бездушне ставлення деяких партійних працівників до ветеранів тієї війни, але тут був не той випадок. Хлопця одразу влаштували на гарну роботу – в науково-дослідний інститут, прийняли кандидатом до лав партії. Отож, героя оцінили, підтримали і надали всю можливу допомогу. Як виявилося – мало...

Не минуло і року, як той самий Бузицький, з’явився до директора інституту, в котрому працював, і, взагалі більше не соромлячись, а скоріш з пихою, заявив: „Ну ось, нагорода знайшла героя!”. Разом з цим, розгубленому керівникові було пред’явлено не що-небудь, а... орден Леніна! З відповідним посвідченням, і Наказом Президії Верховної Ради СРСР. Зрозуміло, подвиги, за які було нагороджено хлопця, там не вказувалися – тоді на це ніхто і не розраховував. В нагородних документах зазначалося: „За виконання інтернаціонального обов’язку”, а хто його виконував і як саме, скількох супостатів поклав, скільки власної крові пролив - в документах не писали.

Що тут почалося! Квіти, подарунки, поїздки... На Україні людина, котру було нагороджено орденом Леніна і орденом Бойового Червоного прапору - була справжнім героєм республіканського масштабу. Що там республіканського – бери вище – всесоюзного рівня постать! Потрібно сказати, що бойовий шлях Бузицікого намагалися відслідкувати. Переглянули відповідні папери – так, його дійсно було призвано з Харкова, початкову службу проходив в Групі Радянських військ в Німеччині. А ось з Німеччини, начебто, відбув до Афганістану. І тому, більш детальна перевірка виявилася неможливою – для цього потрібно було їхати до Німеччини і переглядати секретні документи про передислокацію частин і підрозділів. Питання – хто б дозволив переглядати такі документи? Отже, ніхто цим серйозно не займався.

А тут, на біду, трапився з’їзд компартії України. Зрозуміло, що Бузицького негайно було висунуто на цей з’їзд делегатом.Ось тут, нарешті, в останню мить спрацював механізм самозбереження, він так злякався, що „захворів”. Делегація Харкова відбула до Києва без Бузицького, і її члени страшенно переймалися, що їх лави не прикрашає такий героїчний земляк...

Загроза небажаної „присутності” на надто вже високому рівні Бузицького, начебто, оминула, але не може живий герой і символ хворіти довіку! Прийшов час видужувати, ось тільки в той момент на небокраї з’явився куди як серйозніший представницький захід - з’їзд комуністичної партії вже всього Радянського Союзу. Звісно, що ті, хто не потрапив на з’їзд компартії УРСР, „автоматично” потрапляли на з’їзд КПРС. Що відіграло головну роль в тому, що Бузицького було відправлено до Москви? Не зміг встояти перед спокусою прославитись на весь Союз? Злякався, що дві „хвороби” поспіль виглядають підозріло? Чи-то, навпаки – надто сильно повірив у свою щасливу зірку? Непевне, останнє найбільш вірогідне... На той момент Бузицький отримав квартиру, мав досить гарну роботу. Коротше кажучи, катався, як сир у маслі, франтуючи, при цьому „шиком” тодішньої номенклатурної моди - ратиновим пальто і пижиковою шапкою.

Отже, Бузицький втратив відчуття небезпеки, що було йому притаманне, та добряче схибив - попрямувавши до Москви. Звісно, що там слава вилилася на нього наче той Ніагарський водоспад - адже, саме йому довірили на церемонії відкриття з’їзду вносити до зали прапор ВЛКСМ. Але і це не все - в Музеї Комсомолу було відкрито персональний стенд, що був присвячений Бузицькому. На стенді була, звісно, фотографія Бузицького, в блакитному береті і з усіма орденами, а також його тільник „прострілений” в багатьох місцях – дірки в котрому він, напевне, особисто завзято прокручував шильцем... І, зрозуміло, що в газеті надрукували фото Бузицького з прапором. Саме тут слава і скінчилася... Оскільки одна з цих газет – де було розміщено досить якісне фото і зворушливий нарис про те, як герой Бузицький щедро проливав кров за щастя афганських декхан, потрапила на очі командиру того ж таки полку, в якому цей Бузицький писарем протирав казенні штани в штабі. Що було далі – ви знаєте...

Бузицького, звісно, вхопили, як то кажуть, за м’яке місце, і почали трусити як грушу. Головне, що з цього приводу постраждали співробітники КДБ області, котрі повинні були відпрацьовувати та перевіряти „до п’ятого коліна” кожного делегата, що направляли