Перехрестя долі, стр. 24
Уявіть собі картину: в звичайнісінькому класі для політзанять (чи-то в Ленінській кімнаті – не має значення!) прочиняються двері і заходить Чурбанов, за ним міністр внутрішніх справ України, слідом начальник політвідділу МВС республіки, і безліч різних представників на рівні МВС, управління міліції Києва, внутрішніх військ і таке інше. Старший лейтенант, що проводив заняття, мало не зомлів – чомусь все це відбувалося без будь-якого попередження. Раніше споглядання одного генерала – викликало страх та заціпеніння. А тут, на біду, коло дошки стоїть звичайний боєць, скажімо так, строкової служби, перед котрим висить політична мапа світу. А тут – сам товариш Чурбанов! Всі, зрозуміло, підскочили – „Струнко!”, „Вільно!”, і таке інше. І ось Чурбанов промовляє, вірніше, ставить вкрай заціпенілому солдатику питання: „Скажіть, товаришу солдат, а які події відбуваються зараз в Індії?”. Звісно, саме в цей час в Індії знаходився „дорогий Леонід Ілліч”, і цей момент, як ніякий інший, був тоді визначним для нашої великої країни, і, відповідно, був дуже цікавий товаришу Чурбанову, котрий доводився зятем Брежнєву.
Боєць глибоко замислився, (що одразу ж викликало тремтіння тих, хто стояв за спиною Чурбанова!), поміркував декілька секунд, котрі рахували всі присутні, і...по-статутному „відрубав”: „В Індії зараз точаться важкі та кровопролитні бої!” Відповісти на таке не зміг навіть Чурбанов. Він рвучко розвернувся на каблуках і вийшов, при цьому постукавши себе по голові, і погрожуючи пальцем майже мертвому, від невимовного жаху, старшому лейтенанту. З кабінету за Чурбановим потягнулося, звісно, і його оточення – хто блідий від жаху, хто червоний від сміху, що його ледве стримували. Ось так сталася подія, котра перекреслила одним махом всю політичну роботу по Україні, показавши, чого насправді варті усі ці політзаняття.
Неможливо, звісно, розповідаючи про ідеологічну систему радянської міліції, не сказати про Всесоюзний Ленінський комуністичний союз молоді – а кажучи просто, про комсомол.
В управлінні карного розшуку я був єдиним комсомольцем тому, що був наймолодшим – більше співробітників, котрим не виповнилося 29 років –граничний вік перебування в лавах комсомолу, там не було. Відповідно не було там і комсомольської організації, в котрій я міг би знаходитись на обліку – а стати на облік я був зобов’язаний по прибуттю до нового місця служби. Микався я, микався неприкаяний, а потім пішов записуватися в комсомольську організацію ДАІ – як виявилося, саме там налічувалося найбільше комсомольців. Там був чудовий секретар комсомольської організації – Юра Олександров. Він давно вже полковник, не знаю, чи працює він зараз у поліції. Останнім часом він працював на посаді голови організації товариства „Динамо” в Харківській області.
А тоді він був ще зовсім молодий, в званні капітана, до нього мене і відрядили. Він мені і каже: „Ми тут повинні кожен місяць проводити збори, так потрібно, але ж в тебе немає змоги їх відвідувати – так ось, ми будемо ставити відмітку, що ти був присутній. Але в мене до тебе зустрічне прохання – сплачуй внески на три місці вперед”. Внески тоді були копійчані, але це вже був правильний комерційний підхід. Я сплачував за три місяці вперед і спав спокійно. Тому не можу розповісти, що вони на цих комсомольських зборах обговорювали. Хіба що можу дати слово, що внески я платив справно та наперед – доки мені не виповнилося 29 років, і я полишив лави комсомолу за віком. Комсомольський квиток з відмітками „Сплачено ВЛКСМ” зберігаю досі...
Цікаво те, що з комсомолом та комсомольцями в житті і по службі стикатися мені доводилося не один раз. Коли я вже був начальником майнового відділу обласного управління карного розшуку, то в якості опера я отримав екс-секретаря комітету комсомолу обласного харківського управління міліції – Андрія Мельниченко. Цей хлопчина був дійсно вдумливим співробітником, абсолютно без всіляких там ідеологічних „вивертів”, а, навпаки, готовий жертвувати всім задля виконання своєї міліцейської роботи. Сьогодні ми бачимо результат його характеру і відношення до служби - він, генерал-майор міліції, що досягнув посади начальника Управління транспортної міліції на Південній залізниці України. Скажу так – школа комсомолу, не дивлячись ні на що, давала багато важливого, потрібного для керівної роботи. Багато з тих, хто її пройшов, в майбутньому досягли неабияких висот. А ось ті, хто намагався паразитувати на ідеології, перетворювати той самий комсомол в годівницю і джерело різноманітних, зовсім не заслужених благ... З цього приводу розповім ще одну історію.
Почалася ця історія начебто дуже просто, а закінчилась дійсно величезним скандалом. І сталося це тієї самої миті, коли до харківського обкому комсомолу, (а він, до речі, знаходився майже через дорогу від обласного УВС), завітав полковник повітряно-десантних військ і попросив його прийняти. Зустрів таку поважну людину, звісно, другий секретар обкому. Ось перед ним і поклав полковник газету – та ще не аби яку, а орган ЦК ВЛКСМ, „Комсомольську правду” – де на фотографії було зображено хлопця, котрий на ХХV з’їзді партії ніс прапор ВЛКСМ. І голосом, що не віщував нічого доброго, запитав: „Це хто?!”. Комсомольський секретар подивився, і напрацьованим, добре поставленим голосом відрапортував: ”Як „хто”?! Так це ж Бузицький – наша гордість і слава, десантник, герой Афганістану!”. Полковник вибухнув що той кумулятивний снаряд: „Герой?! Яка слава?! Так, це безперечно Бузицький, ось тільки він - писарчук зі штабу мого полку, а ніякий не герой Афганістану!!!”
Звісно,