Перехрестя долі, стр. 22
Почати, напевно, слід здалеку. В часи, що фактично передували розпаду СРСР, (це був 1989 рік), вступити до лав комуністичної партії стало значно простіше. Червону книжечку з профілем „вождя світового пролетаріату” вже не потрібно було чекати, оскільки нових членів в партію приймали без затримки. Саме в той період часу я теж став членом КПРС, відходивши перед цим потрібний строк в кандидатах. Для тих, хто не знається на тодішніх реаліях, поясню – одразу, за першим бажанням, в партію не приймали. Потрібно було отримати анкету і стати кандидатом в члени КПРС, потім – після року перебування в кандидатах, потрібно було отримати рекомендації від трьох членів партії. Однак, навіть за наявності кандидатського стажу, доводилося знову проходити ті самі інстанції - комісію партійних ветеранів, бюро райкому...
Так ось, тільки після того, як я подолав весь цей достатньо складний процес, в тому числі, звісно ж, з честю відповів на питання ветеранів, мене було прийнято в члени Комуністичної партії Радянського Союзу, а приблизно через п’ять-шість місяців постало питання про обрання секретаря партійної організації управління карного розшуку УВС області. Що відіграло головну роль під час вибору кандидатури? Можливо якоюсь мірою моя історична освіта... Справа в тому, що на партійних зборах мене – молодого комуніста – в присутності начальника УВС області, Олександра Марковича Бандурко, висунули, так би мовити, в партійне керівництво. І, уявіть собі, не тільки висунули, але й обрали секретарем бюро партійної організації карного розшуку Харківської області, що нараховувала сорок п’ять комуністів - довірили таку, так би мовити, високу посаду.
Хоча, правду кажучи, справа скоріш була не стільки в тім, що „довірили”, а якраз в іншому – збагачені досвідом і убілені сивиною розшуковці зовсім не горіли бажанням відвідувати різні нудні заходи, писати протоколи, організовувати якісь збори, та ще й, на додачу, бігати збирати партійні внески. І, щоб ви собі розуміли, досить часто потрібно було вносити власні кошти тому, що доки той сищик повернеться з відрядження, всі строки збору внесків давно минуть – у відрядженнях люди знаходилися місяцями. А тут з’явився молодий комуніст – ось, нехай він і гасає!
Моїм заступником у партійних справах був підполковник Володимир Щур – енергійний чоловік, що прийшов до карного розшуку Харкова з Києва. Серйозний оперативний працівник, він був начальником відділу УКР по розшуку злочинців і безвісти зниклих. Керівниками члени парторганізації обрали нас обох, а членом бюро призначили без п’яти хвилин пенсіонера, котрий сидів і писав протоколи та заповнював інші папери.
Слід сказати, що до всіх своїх обов’язків на новому поприщі ми намагалися відноситися з повною віддачею. Більш того - кортіло внести в партійне життя парторганізації усілякі покращення та нововведення. Взявшись за справу серйозно, я почав з того, що уважно перечитав Статут Комуністичної партій Радянського Союзу. І побачив там досить цікаву річ! А саме – запис, котрий з’явився нещодавно. І йшлося в ньому про те, що партійна організація може залишати в розпорядженні партійного осередку певну частину внесків, що зібрані. Там було вказано відсотків двадцять чи то тридцять, зараз напевно не скажу, але це не саме головне...
І ось ми, з моїм заступником, Володею Щуром, із переконанням у тому, що виконуємо курс партії, почали залишати певний відсоток від внесків, відповідно, не перераховуючи цю суму коштів в фонд партійної організації району ( працювали ми в Київському районі Харкова). На що витрачалися ці кошти? На них ми почали купувати людям подарунки до днів народження, достойно вітати їх зі святами – тобто, почали дійсно змінювати на краще життя нашого партійного осередку. Так би мовити, перейнялися ми ідеями Горбачова, що потрібно побудувати соціалізм з людським обличчям... Такі ось „перебудова” з „прискоренням” тривали в УКР чотири місяці.
А потім, одного чудового дня нас викликали до парткому, і ми, нічого не підозрюючи, з’явилися до Корякіна. Він мав власний кабінет – саме в ньому і відбулася досить несподівана для нас розмова. Корякін запитав прямо: „Хлопці, де гроші?!”. Ми, дивлячись на нього кришталево чистими очима, в свою чергу поставили несподіване для нього питання: „ Що значить „де”?! Все що належить ми справно перераховуємо – ось, квитанції, будь ласка! Навіть на пошту особисто ходили в партійні квитки відмітки ставили „сплачено” – все як має бути, можете впевнитися!”. А він у відповідь нам таке: „Платили, та недоплачували... на сьогоднішній день ваш борг складає - 1400 рублів!”. Коли зараз півтори тисячі – це не надто великі гроші, то в 1990 році це була ще серйозна сума. Особисто я одразу подумки почав підраховувати скільки місяців мені доведеться віддавати свою заробітну платню до фонду партії. Виходило кепсько – якщо віддавати вдвох, то три місяці, а коли одному – то всі шість...
Мені одразу пригадався уривок з фільму „Місце зустрічі змінити не можна” – той самий, де в сусідки Шарапова по комунальній квартирі вкрали продовольчі картки, і Жеглов віддав їй свої. Він ще тоді сказав: „Держава прогодує”. А от нас з Володею, що найцікавіше, держава, що до того часу перетворилася на колосальну бюрократичну машину, годувати в ситуації, що склалась, напевно б не стала. Скоріш, потрібно було згадати інші „ноу-хау” Жеглова, на кшталт „у когось картоплею розжитися”, чи навіть „на базарі щось із обмундирування спродати”. Майбутнє вимальовувалося в досить похмурих тонах...
І секретар парткому нас, двох офіцерів, після того, як ми йому роз’яснили ситуацію, запитав: „ А чого це ви раптом вирішили залишати по двадцять відсотків від внесків на користь партійного осередку?”. Ми ж, цілковито впевнені у своїй правоті йому відповіли: „ Так про це ж написано в Статуті!”
Ось тоді він