Перехрестя долі, стр. 21
На фермі моя поява справила справжній фурор! Напевне, цьому сприяло ще й те, що коли я вилазив з трактора, то обірвав один погон. І вигляд мав, в результаті, як персонажі популярного тоді фільму „Сімнадцять миттєвостей весни”. Тобто – один погон на плечі, а другого немає. Обірваний знак розрізнення, корий в цей час обережно зберігався в кишені, і потім мені його якась доярка, звісно, пришила, але на перше доїння я потрапив саме в такому вигляді – в одному погоні, разом із сержантом, в якого були обидва. І потім люди майже з жахом запитували „А що то за дядько з одним погоном?!” Звісно, потрібно враховувати ще й те, що в цьому селі живого лейтенанта взагалі не бачили, напевно, з часів війни. І за місцевими поняттями я, людина, що прибула з області, „із самого Харкова”, вважався керівником величезного масштабу...
А що до збільшення надоїв... Практично одразу, прийшовши на ферму ми зловили двох доярок, котрі цупили з ферми по бідончику молока, а на додачу вхопили і дояра, котрий вкрав кружало макухи. Його одразу затримали і склали протокол за всіма вимогами. Ось це подіяло! Одразу селом пролетіла чутка: „Міліція всіх перевіряє!”. Народ замислився... а далі – рахуйте самі: коли зважити, що кожен робітник ферми забирав додому літрів зо п’ять молока (а їх там працювало чоловік п’ятнадцять), то виходить, що за день вони цупили приблизно 75 літрів молока. А тепер перемножте це на два доїння, ранішнє та вечірнє, ось і виходить, що шляхом підвищення правосвідомості сільського населення, літрів із півтораста молока в день ми зберегли для народу.
Саме таким чином ми і боролися за надої – поїхали спочатку на одну ферму, потім на іншу, і так по фермах роз’їжджали днів десять. Звісно, що ніякий секретар райкому партії мене не приймав, і в мене, правду кажучи, навіть в думках не було до нього навідуватись. Не знаю, як я і мої товариші, що так само їздили по різним районам - збільшили ми цим надої чи ні, але народ, звісно, перелякали – це факт. Ми свою справу зробили „дали перцю”, але збільшувати надої повинна аж ніяк не міліція! Щоб зрозуміти справжні причини того, чому такі кепські справи були в сільському господарстві, потрібно було лише подивитися, що робилося на тих нещасних фермах, котрі ми перевіряли. Відсутність механізації була цілковитою, а бідних доярок до ферми доводилося возити на тракторному причепі тому, що навкруги була сама лише непролазна багнюка...
Вже тоді, не зважаючи на всі декларування „соціалістичного підйому” в промовах, що звучали з трибун на партз’їздах - сільське господарство знаходилося на стадії розвалу. І, хоча, неозброєним оком було видно, що його порятунок - це справа зовсім не міліцейських рук, практика, що я змалював вище, тривала. Особисто мені ще декілька разів доводилося брати участь у подібних заходах. А скільки їх було загалом?!
Апофеозом всієї цієї міліцейсько-сільськогосподарської діяльності було проведення операції „Урожай”. Кожен рік в період збору урожаю на полях, баштанах та інших сільськогосподарських угіддях, робітники міліції протягом двох, чи то трьох місяців проводили цю операцію – рахували помідори, переслідували розкрадачів огірків, зерна, м’яса, молока й такого іншого. Потреба в проведені таких заходів відпала сама по собі - щойно колективні господарства на селі було розформовано, і вони зникли як явище, а на зміну їм прийшла приватна власність. І стало всім не до „Урожаю” тому, що красти у самих себе було, принаймні, безглуздо, і на селі кожен своє добро почав охороняти з таким завзяттям, що міліції й наснитися не могло. Але, сказати, що на селі стало тихо, спокійно та пасторально теж не можна – з приходом капіталістичних відносин люди почали боротися за землю і вбивати один одного ще більш затято... Горять і ферми і посіви, але, це вже зовсім інша історія...
В міліції радянського періоду основними підрозділами, на які було покладено збереження моральності (перш за все, зрозуміло, політичної моральності) та „чистоти лав”, були, звісно політвідділи. Але, на них перелік не закінчувався! Окрім них існували ще й парткоми – тобто, партійні комітети і бюро, що були майже в кожному міліцейському підрозділі. І якщо це було, наприклад, велике Управління внутрішніх справ, то такий партком існував і працював на правах райкому. Керував цим партійним комітетом секретар, котрий, крім проведення різноманітних партійних заходів брав участь у всіх колегіях і оперативних нарадах. Скажу відверто, просто висидіти таку кількість заходів, було достатньо важко.
Зрозуміло, що одним секретарем штат подібних партійних комітетів не обмежувався. (Не забуваймо про існування аналогічних комітетів комсомолу!)
Втім, якщо бути об’єктивним, то слід сказати про те, що окремі керівники міліцейських партійних комітетів були людьми, що пройшли серйозну школу в органах внутрішніх справ. Зустрічались поміж них і ті, хто раніше проходив службу в підрозділах карного розшуку й слідства... Такі офіцери, попри те, що їх було перекваліфіковано в партійних функціонерів, викликали, в переважній більшості, повагу.
Мені вельми поталанило – в Харківському парткомі обласного УВС керував Володимир Степанович Корякін. На сьогоднішній день він полковник міліції, живе і працює в місті Харкові. На той час він був небагато старший за мене, і пройшов певну життєву школу в низових підрозділах міліції, і, саме тому, попри свою серйозну посаду, розумів, що означає важкий міліцейський хліб. Тому на засіданнях парткому міліції Харківщини не влаштовував ідеологічних судилищ над співробітниками, котрі, припустимо, насмілилися похрестити десь свою дитину, чи стати чиїмось кумом. Не було й іншої подібної нісенітниці, що, на превеликий жаль, зустрічалася в партійному житті інших підрозділів. Більш того, хочу навести конкретний приклад того, що завдяки