Перехрестя долі, стр. 20
І якщо згадати достеменно дух того часу, то неможливо не згадати, що ми, співробітники міліції, обов’язково писали соціалістичні зобов’язання і викликали один одного на соціалістичні змагання. Як зараз бачу, писали ми ці самі зобов’язання на заздалегідь підготованих спеціальних бланках з гербом СРСР – тобто, все це теж було оповите ідейними декораціями і досить серйозно. Людей того часу нерідко називають „гвинтиками”, але разом з цим кожен, заповнюючи „гербове” зобов’язання, не відчував себе „гвинтиком”, навпаки було відчуття, що ти частина діючих механізмів великої і потрібної суспільству державної машини. Гадаю, різниця очевидна.
Втім, повернемося до тих прикмет радянської міліції, котрі можна віднести, скоріш, не до серйозних, а все-таки до комічних. Ось, наприклад, хто зараз пам’ятає про те, як міліція боролася...за збільшення надоїв молока? Так, і це теж було!
В той час, коли, зі слів нашого „великого вождя” того періоду Леоніда Брежнєва, країна вже побудувала розвинутий соціалізм и впевнено рухалась у напрямку побудови першого етапу комунізму, всі реальні „перемоги” соціалістичної економіки було дуже легко відстежити, кинувши оком на полиці крамниць, котрі, в свою чергу, залишалися стабільно порожніми. Саме з цього приводу, напевно, голови партійних керівників різних рівнів постійно відвідувала думка - а що б таке вигадати задля спонукання як робітників, так і людей, котрі працюють у сільському господарстві, до здійснення різноманітних трудових подвигів і надихнути їх на великі звершення? Звісно, без підвищення заробітної платні... Для цієї мети не винайшли нічого кращого, ніж використовувати співробітників правоохоронних органів. Все це виливалося в абсолютно порожні кампанії.
Мені особисто доводилося брати участь у кампаніях по збільшенню надоїв молока. Виникає досить слушне питання: „ Яким чином я, молодий співробітник інспекції у справах неповнолітніх, зовсім не знайомий зі специфікою сільського господарства, повинен був збільшувати ці самі надої?”. На думку наших керівників, досить просто - управління карного розшуку, і не лише воно, а весь особовий склад УВС, одного чудового дня було розписано по тих районах Харківської області, де надої молока були найменшими - і гуртом відправлено у відрядження. Звісно, наразі, мова не йшла про те, щоб зняти з розслідувань серйозних працівників, котрі займалися розкриттям вбивств, або, припустимо, розбійних нападів – це, фактично, могло призвести до краху усієї роботи в регіоні. Тому на це „відповідальне” завдання намагалися відібрати... як би це м’якіше висловитись... не надто цінних бійців. Тут „масований міліцейській десант на село” забезпечувався за рахунок існуючого тоді при управлінні карного розшуку відділу профілактики, та інших, менш оперативних підрозділів – охорони громадського порядку, господарських відділів, відділів зв’язку, штабу і таке інше.
Як я вже казав, всі ми були розписані по сільських районах, а там і по селах, і мені дістався Червоноградський район Харківської області. До того ж, в процесі інструктажу, котрий проводили працівники політвідділів УВС, нам всім було сказано, що ми обов’язково повинні прибувши на місце, прийти до першого секретаря райкому партії і підключити його до цієї важливої акції, тобто – збільшення надоїв молока. Неймовірна дурість! Потрібно було бачити тодішніх перших секретарів райкомів партії, щоб зрозуміти, чому я так кажу. По суті, це були особи, котрі і з начальником місцевої міліції далеко не кожен день вважали за потрібне спілкуватися – хіба що для партійної „накачки”. А тут раптом якійсь лейтенант, (на той час я був лейтенантом міліції), повинен був, прибувши до першого секретаря райкому партії, вести розмови про збільшення надоїв!
Але, що б там не було, я повинен був виконати цю вказівку, котрою мене „ощасливили” страшенно поважні політпрацівники обласного управління. Їхати слід було обов’язково, до того ж, неодмінно у формі.Я в неї, звісно, одягнувся, й набув страшенно офіційного і бойового вигляду – чоботи, галіфе, портупея... Але і це не все - в це, м’яко кажучи,дивне службове відрядження мені було наказано відбути зі зброєю! Правду кажучи, це викликало певне хвилювання, і картини, що поставали переді мною, були досить жахливими. „Невже, - дивувався я, - за задумом старших „політтоваришів”, я цих доярок повинен чи-то розстрілювати, чи-то, щонайменше, шикувати з піднятими руками?!” Куди я повинен бігти з наганом, як під час „піднятої цілини”, я, правду кажучи, не розумів, але внутрішньо готувався тарабанити табельною зброєю по головах сільських кулаків-мироїдів (коли такі, в лиху годину, відшукаються – після десятиліть перемоги колгоспного устрою!), і найрішучішим чином вимагати збільшення надоїв молока...
Коли ж говорити серйозно, то на ділі все виявилося дуже просто. Начальник районного відділу міліції, що мене зустрів, мило мені повсміхався, після чого мене було відправлено „між люди”, так би мовити, для конкретних дій. В якості супроводження до місця призначення, мені було виділено дільничного інспектора в званні сержанта міліції. Можете собі уявити, яким було транспортне сполучення з цією самою глибинкою, що так страждала від низьких надоїв,