Перехрестя долі, стр. 18

Золотого ланцюга з хрестом вирішили в себе не залишати. Його співмешканець прибиральниці відвіз до Харківської скупки, де без перешкод і збув аж за вісімсот рублів. Гроші витратили на річ цінну, в господарстві корисну - придбали величезного сріблясто-блискучого японського магнітофона-двокасетника, що вважався на той час верхом шику. Саме цей магнітофон, як виявилося, і коштував Лобинській життя.

Однією з особливостей закордонних звуковідтворюючих агрегатів, що вигідно відрізняла їх від непоказних вітчизняних аналогів, була здатність працювати не від мережі, а на елементах живлення, дивовижним чином прикрашаючивідпочинок на природі радянських громадян, котрі не були розбещені технічним прогресом. Саме такий відпочинок і відбувався на березі Волчі під акомпанемент „японця”, котрого щойно було придбано „родиною” прибиральниці. До складу „обраного товариства” , окрім вище згаданої пари, входила ще одна – Лобинська разом зі своїм кавалером-пияком. Інших відпочиваючих в радіусі кілометра відлякувало не стільки волання музики, як то звуки, що лунали з боку „тепленького” гурту. Її членам доводилося матюкатися втричі голосніше ніж зазвичай, аби перекричати цю саму музику. Випито було, напевно, чимало, до того ж в спеку – лише цим можна пояснити те, що на прохання Лобинської „позичити послухати магнітофона на три-чотири дні”, подруга не послала її куди подалі, а, зобразивши широкий жест, погодилася. Лише зауважила, що цінну річ слід повернути своєчасно.

З відповідним успіхом вона могла, не рухаючись з місця, втопити магнітофона у річці. Лобинска давно перебувала на тому ступені алкогольної деградації, що однаково „розумно” було залишати їй на зберігання „пів-літри”, чи то довірити хоч щось, що змога було перетворити на певну кількість тих таки „пів-літрів”. Звісно, що ніякого магнітофона вона не повернула ані три дні потому, ані за тиждень. Що, втім, спочатку обернулося для неї не „з’ясуванням стосунків” із сваркою та стусанами, а запрошенням у гості. Завітавши до подруги, Лобинська відчайдушно почала скаржитися на свою тяжку жіночу долю, на довічну підступність чоловіків, й на те, що співмешканець, прихопивши магнітофона, зник разом із останнім у невідомому напрямку. Подруга вислухала історію, що краяла серце, та клятвені завіряння повернути гроші, поспівчувала, й спокійно так мовила: „Ну, ти собі я хочеш, але якщо до 21-го не буде магнітофону чи то грошей, ми тебе замочимо”.

Вочевидь, просякнутий алкоголем мозок Лобинської, сприйняв цю фразу в якості жарту. Знайти суму у вісім сотень рублів було для неї так само реально як, скажімо, куранти зі Спаської вежі. Проте, в призначену годину, вона, наче нічого не сталося, з’явилася у подруги. Там з’ясовувати з нею стосунки на порозі, знову ж таки, не стали – запросили, як то і слід, до столу. Чи то гостинний прийом, чи то, що більш ймовірно, перша склянка горілки додали Лобинській хоробрості, і її, як то кажуть, понесло. „Які там гроші?! Який магнітофон?! Його цей лобуряка поцупив – з нього й запитуйте! А в мене, взагалі, нічого немає, та й пішли ви усі...” Останню фразу було обірвано на найцікавішому – конкретній адресі. До того ж обірвано її було ударом молотка по голові Лобинської, що не на жарт розійшлася. Ще два удари, що їх було нанесено подругою, котра зайшла зі спини, доправили її в інший світ...

Цієї миті на сцені з’являється... Бабуся. У руках „ крихка бабуня” тримала сокиру. Як з’ясувалося згодом, ще за Сталінських часів, вона була тричі засуджена за розбійні напади. Посваривши „діток”, котрі розбешкетувалися та й нашкодили, вона їх заспокоїла: „Тихше! Зараз усе буде гаразд. Тільки корито мені принесіть!” Корито принесли, і бабуся вправно взялася розчленовувати тіло гості. Дочка разом із співмешканцем пішли готувати лантухи та велосипеда. Саме на ньому рештки тіла відвезли до мосту і скинули у річку...

Прибиральниця, котра потрапила до камери слідчого ізолятору навздогін співмешканця, „колотися” не бажала нізащо, напевно, давалися взнаки гени матусі-рецидивістки. Тим часом співмешканець, не винайшовши нічого ліпшого, почав активно симулювати божевілля. Втім, ліки від подібних „хвороб” були надійні – варто було „хворому” опинитися в медичній частині і побачити кремезних санітарів, один з яких недвозначно примірився до нього з чималеньким шприцом, душевну хворобу наче вітром здуло. Довелося йти на очну ставку з коханою.

Якби цей захід відвідав власне сам покійний Станіславський, то він, мабуть, почав би аплодувати і в захваті гукати: „Вірю! Вірю!” - з таким непідробним жаром і глибоким акторським мистецтвом парочка „перепихала” усе один на одного, викриваючи і звинувачуючи в тому, що сталося, свого партнера. Втім, Станіславського, як і інших корифеїв сцени там, звісно, не було, а для нас оперативників, що були далекі від театрального мистецтва, більш важливим було, в процесі взаємних звинувачень у всіх смертних гріхах, отримати зізнання. І, що найголовніше - дізнатися чисельні деталі, що їх за вправного використання, можливо було закріпити речовими доказами. Час було відвідати злощасний будинок з обшуком.

„Добрий день, бабусю! Ми з міліції, будемо у вас проводити обшук! Санкцію показати?” – спілкуючись з населенням, як то годиться, я намагався бути максимально ввічливим та привітним. Старече обличчя хазяйки при цьому не виявляло жодних емоцій. Здавалося, ані я, ані казенний папір із прокурорською печаткою, ані міцні сержанти, котрі були оснащені один – ломом, а інший – сокирою, не хвилювали бабцю аніскілечки. Вона байдуже посунула плечима: ”Ти – людина служива, громадянине начальнику, отже, треба шукати - шукай, якщо вже доля у тебе по життю така...”, та й пішла до хати. Невідомо, на що вже вона там при цьому розраховувала, але ж розрахунки її не справдилися. Замість безглуздого кружляння хатою та борсання у нікому не потрібному ганчір’ї, міліціонери впевнено попрямували до кутку кімнати, до того самого кутку... Після короткої команди: „Рубай!”, від підлоги полетіли друзки. Коли бабця спостерігала за цим, в неї жоден м’яз на обличчі не здригнувся.

- Ну, і що це таке, бабусю?! – під ділянкою підлоги, що її вирубали, було виявлено бурі патьоки, котрі мали дуже підозрілий та негарний вигляд.

- А звідки