Перехрестя долі, стр. 17

Два дні потому ми знову стояли не березі Волчі. Щоправда, зараз ніхто нічого з річки вже не витягував. Навпаки, двійко міцних оперативників, лаючись під ніс, перли мостом доволі-таки важкий лантух. Мало того, повторювати ці дії їм, за останній час, доводилося не раз і не двічі. Доправивши тягар до середини містка та з натугою переваливши його за перила, один з них гукнув, звертаючись до колег, котрі стояли на березі:

- Ну що, кидати?!

- Зачекай... Так, нібито все вірно. Цього разу, сподіватимемося, за опору не вчепиться... Кидай вже!

Лантух, що здійняв купи бризок, важко гепнувся у воду та повільно поплив за течією...

Розкриття вбивства – справа не лише хитра, а ще й досить копітка. І окрім сищиків чимала частина успіху у цій справі залежить від експертів-криміналістів. Саме вони, розумники, провели необхідні аналізи, та цілком точно визначили – скільки тіло перебувало у воді. Інші, не менш кмітливі їх колеги, відштовхнулися від цього строку, швидкості та напрямку течії Волчі, та провели хитрі розрахунки. Після чого вказали район, де, найвірогідніше, тіло було скинуто у річку, із найбільш можливою точністю. Те ж, що зараз відбувалося на річці, було експериментом, котрий мав на меті звузити цей район до мінімуму. Оскільки за логікою виходило, що лантух із жахливим вмістом, аби його було скинуто із берега, напевно так нікуди і не сплив би, а залишився б хлюпатися в очереті попід берегом. А, отже, виходило, що хтось здогадався скинути його у воду саме з мосту – до речі, єдиного в окрузі на найближчі кілометрів зо п’ять. Саме з цього мосту зараз і жбурляли оперативники лантухи, котрі було наповнено відповідно ваги виловленого тіла. Як виявилося згодом – недаремно. На мапі району з’явилося коло, жирно обведене червоним олівцем, в котре потрапляли декілька десятків приватних будинків, що знаходилися неподалік моста. Розгадку злочину, напевно, слід було шукати в одному з них.

„Товаришу старший лейтенант, затриманого для допиту доставлено!” – конвойний сержант по молодецьки віддав рапорт, котрий мені згодом доводилося чути неодноразово. Тим часом я переглядав записи, що лежали на робочому столі. Картина вимальовувалася дуже цікава...

Особу потопельниці було встановлено. Покійна громадянка Лобинська, м’яко кажучи, до гарного товариства не належала. Передовиком та ударником вона була тільки в одній справі – вживанні різноманітних алкогольних речовин. Що міцніше напій, то краще, і байдуже на ступінь очищення. Маючи таку важливу справу, працювати їй було ніколи. Тому і пропиячила вона все, що тільки змога, і власну квартиру також, в зв’язку з чим й поповнила лави осіб без певного місця проживання. Однак, це не завадило їх провадити досить жваве „світське життя” (як то розуміли в її оточені), а за даними міліції - вешталася по всьому місту, аж ніяк не прикрашаючи його пейзаж „застіллями” та ночівлями під кущами та парканами. Як то личить світські дамі, мала вона вірного супутника-співмешканця й певну кількість „подруг”. Вартим уваги було те, що одна з цих подруг мешкала у будинку, котрий знаходився на мапі майже в „десятці” того таки червоного кола, що ми його намалювали. Сищики не вірять у збіг обставин, саме тому ми почали придивлятися до цієї жіночки уважніше. На перший погляд, нічим особливим вона не вирізнялася – працювала прибиральницею в дитячому садочку, мешкала з двома дітлахами та матір’ю – бабцею, що за віком наближалася до стану „бабуся – дмухнеш – розсиплеться”. Професійний інтерес розшуківців міг викликати хіба що співмешканець, котрий не був обтяжений якою-небудь роботою, й дуже полюбляв пиячити на свіжому повітрі. І, звісно ж знайомство з покійною... Діяти вирішили акуратно - першим задля бесіди було запрошено саме співмешканця. Саме його зараз і заводили до мого кабінету.

І, слід зауважити, що не сподобався він мені одразу. Манера поведінки хлопця, його показна веселість, котра межувала з розв’язністю, свідчила про те, що вести розмови в кімнаті з решітками на вікнах йому не вперше. А нахабну браваду слід було розуміти як: „ Нічогісінько ви про мене не знаєте, а сам я вам нізащо не розповім – і не чекайте!”.

Першу зачіпку у справі я угледів... на руках затриманого. Той нахабно попрохав цигарку, а коли потягнувся за нею, то я побачив на його зап’ястку не „Зеніт” чи то „Зорю” а найсправжнісінький японський „Орієнт”.Скільки коштує такий годинник тоді я напевно не знав, але здогадувався, що він не з дешевих. Далі - справа була за оперативною кмітливістю і власною вправністю. Перевірка комісійних крамниць дозволила не лише встановити точну вартість хронометру, що ми його отримали, але й встановити місце, де його придбав підозрюваний.

Тому надалі я поставив відповідне питання: „Звідки гроші на таку красиву річ? На які кошти міг придбати годинника, що коштує півтори тисячі, той, хто навіть на півсотні окладу не працює”. Слід віддати належне затриманому – плести небувальщину і розповідати казочки про виграш у „Спортлото” він не став. Тертим кримінальником він все-таки не був, і один раз схибивши, досить швидко почав виливати душу – тільки й того, що встигай записувати. А записувати було що...

За три місяці до вбивства Лобинської, у Волчанську сталася інша трагічна подія. Загинув циганський барон. Його застрелив власний син. Роми, належним чином його оплакали, і поховали за циганським звичаєм. Тобто, викопану могили виклали цеглою, і за звичаєм, тіло, що його було замотано тільки в похоронну тканину, без будь-якої труни опустили туди. Від диких звірів, спокій покійного, таке поховання, звісно, захищало надійно, а ось від двоногих хижаків, як виявилося – ні. Обравши досить темну ніч, прибиральниця, котра нас так зацікавила, разом із співмешканцем завітали на кладовище. Підкопали збоку могилку, видовбали цеглу, опісля чого хлопцеві було не важко залізти до ями та здерти з мерця товстелезного золотого ланцюга з чималеньким хрестом й стягти з його руки того таки „Орієнта”.

По закінченню цієї „вилазки” й поверненню додому копачів могил засмутило лише одне – до коштовного годинника намертво прилипла шкіра з мертвої руки. Втім, справу змога було владнати – довелося „лише” години