Перехрестя долі, стр. 16
Відверто сказати, дещо збентежило те, що відряджаючи мене на полювання за першим у моєму житті вбивцею, пістолета мені чомусь не видали. Вочевидь, керівництво (котре в ті часи взагалі вважало за краще тримати міліціонера, коли то було можливо, як надалі від зброї – раптом щось трапиться...), справедливо розміркувало, що зовсім молодий лейтенант впорається з трухлявим дідком „однією лівою”. Навіть не зважили на те, що цей таки „дідок” спромігся проломити голову Сафронову, котрим годився йому у сини, й був, до речі, не матусиним синочком, а затятим зечарою.
Ні, звісно, страху не було. Просто скидалося на те, що полювання на вбивцю було начебто не справжнім. Справжнім був мороз, кілометри вулиць та доріг, що я їх відкрокував, жахлива тиснява в приміських автобусах. Їздив я, зрозуміло, від першого маршруту до останнього – тобто до опівночі, і коли потрапляв до дому, то майже з ніг валився.
Цей жах тривав тиждень – допоки керівництво не усвідомило цілковиту відсутність користі у моїх поїздках. А трохи ближче до весни Боброва було затримано за прикметами міліціонерами патрульно-постової служби в одному із передмість Харкова. Тертий дідусь, що його було доправлено до ізолятору тимчасового тримання, „колотися” аж ніяк не збирався, а із урахуванням його більш, ніж п’ятдесятирічного в’язничного та „зоновського” стажу, застосовувати до нього усі численні та великорозумні „оперівські” прийоми та комбінації, не варто було й братися. Усі співробітники відділу це розуміли. Що найгірше – розумів це й дідусь-вбивця.
„Робота із розкриття злочину”, що її мені довелося бачити на власні очі, мала приблизно такий вигляд: кожного дня начальник відділу, разом із кимось з підлеглих, рушав до слідчого ізолятору, де Боброва викликали з камери та доправляли до кімнати для допитів.
Начальник відділу, Микола Кудей спокійно ставив одне-єдине питання: „Ну, що, розповідатимеш?” Підслідний, не менш спокійно, розповідати будь-що навідруб відмовлявся, що й клало край бесіді. Після чого. Сищики із відчуттям обов’язку, що його було гідно виконано, їхали назад до управління, а Бобров із таким самим відчуттям повертався до камери. Ця „битва титанів” тривала десь із місяць. Звичайно, ми весь цей час не сиділи, склавши руки. Співробітники нашого відділу озброїлись фотокартками затриманого та „ходили до народу”. Під час цього було з’ясовано безліч нових подробиць із недавньої біографії діда. Виявилося, що після відбуття останнього строку, Бобров винайшов для себе доволі оригінальний „промисел” – „йшов у прийми” до самотніх бабусь, входив у довіру, та, в процесі спільного мешкання, грабував. Таких епізодів з’ясувалося аж чотирнадцять. Мало того, одну з бабусь, що була, напевно, не такою покірною, як інші, підстаркуватий „жиголо” без зайвих вагань привалив перинами, аби не заважала лементом під час вилучення з дому матеріальних цінностей. А бабуся померла...
Здався Бобров, як вже було сказано вище, десь за місяць. Дід-кримінальник, що в черговий раз зайшов до кабінету, відчайдушно чухаючись, махнув спересердя рукою: „Гаразд, начальник, пиши, твоя взяла!” Справа була у тому, що йому вже набрид ІТТ, з його паскудними тимчасовими умовами утримання, де, до того ж, перебували не „правильні злодії”, а, переважно, за його поняттями, якась наволоч. Кримінальний ветеран дуже хотів „додому” – до звичної та рідної камери слідчого ізолятору, де його зустрінуть стійкі соратники та однодумці, а, отже, будуть забезпечені і краще місце и кухоль з чифірем і папіроска... Полинула розповідь – до того ж не лише про бабусь, що їх було пограбовано та про вбивство Сафронова, котре він визнав.
Вести протокол цього допиту випало мені. В процесі його заповнення повіяло вже геть билинними часами, коли, згідно суворих правил, той, кого допитували, оголошував власну першу судимість. Сорок перший рік, указ номер одинадцять, (що мав у людей назву „барабанні палички”), стосовно бандитизму! Як виявилося, Бобров, що на час, коли почалася війна вже досягнув призовного віку, на фронт аж ніяк не рвався – проте, укупі із такими ж „відморозками” пограбував інкасаторську автівку. За що й отримав перші двадцять п’ять років. А далі – закрутилося... За Сафронова та бабусь, держава, що із тих часів стала набагато милосердніша, відмірила Боброву строк у п’ятнадцять. Так і зник дід на неосяжних просторах таборів. Напевно, упокоївся на одному із безіменних цвинтарів.
Мені завжди різав вухо вислів „недолуга смерть”, російською мовою – „нелепая”. Під час навчання на історичному факультеті Університету, я мав змогу за першоджерелами на кшталт літописів, та інших документів, ознайомитися із давньослов’янським, і через те знаю напевно, що в цій мові „лепый” має значення „красивий”, „правильний”. То що ж, смерть може бути красивою?! В жодному разі! Застосовувати до неї такі визначення, іменувати „шляхетною” або „величною” може хіба що той, хто ніколи в житті не бачив зблизька будь-чиєї насильницької смерті. А, тим більше, той, хто ніколи не спостерігав УСІХ її наслідків за будь-який тривалий час потому, як жива людина перетворилася на мерця.
Бо тоді б він зрозумів усе. Відчув би повною мірою те, що насильницька смерть може бути лише страшною, грубою, брудною та відразливою. Втім, задля цього потрібно було хоча б раз угледіти зблизька щось подібне до того, що мені довелося побачити того дня, про котрий мова піде далі...
На мокрому рядні лежало жіноче тіло. Вірніше, якщо вже бути прискіпливим до подробиць – верхня його частина. Де перебувала друга половина, поки не було відомо нікому. Те, що зараз оглядали члени групи, котра прибула з Харкова у складі начальника відділу Миколи Кудея, оперативників УКР Юрія Черкасова та Михайла Трояновського, було виловлено з ріки Волчі, що протікає у Волчанському районі Харківської області, людьми, котрі вешталися її берегами із невідомою метою. Добре, що було літо – пора, коли до найближчої водойми прямують геть усі. Втім, яка різниця – хто саме витягнув. За усіма ознаками, труп перебував у річці не один день. І навряд чи був рештками нещасної, котра вирішила вкоротити собі віку, припустимо, через нещасливе кохання. Самогубці – особи, звісно, почасти, винахідливі, але аби перед тим, як топитися, гарненько розчленувати себе навпіл – це навряд... Отже, опергрупа з обласного УВС примчала недарма. Після досить