Перехрестя долі, стр. 15
- Добре...Нічого з цими справами не трапиться. Сто років лежали – ще сто років полежать. А ти збирайся, поїдеш до моргу. Тіло описувати...
На слабку нервову систему я не страждав. Та й з виглядом людської смерті, після трьох років служби, був знайомий не з чуток. Доводилося відвідувати і морги. Однак, до цього – центрального моргу міста Харків, я потрапив вперше. Заклад вразив розмірами, метушнею та великою кількістю людей. Пахощі відчув не одразу...
На щастя, дорогою до місця огляду мене встиг перехопити старий експерт, що вже мав неабиякий досвід, та й трупів у своєму житті бачив набагато більше аніж я.
- Чи далеко розігнався?
- В секційну...Тіло там?
- Зрозуміло, - експерт скептично оглянув співрозмовника, - ага, тоді ось що...Ти на мільйонера не дуже скидаєшся...
- А що таке?
- А те, що піди-но, хлопче, перевдягнися. Хоча б халата якогось на себе накинь. Тому, що коли ти цього не зробиш, то своє пальто і шапку завтра викинеш на смітник, це я тобі гарантую на сто відсотків. Я не впевнений, що на нові речі твоє заробітної платні вистачить. Сморід, розумієш?! Іди, іди, давай. А труп нікуди не втече. Не бігають вони, в цьому я тебе може запевнити...
Тепер, коли я стояв біля металевого столу, на котрому було розкладено рештки, я належним чином оцінив піклування колишнього колеги, та його жарти. До речі, жартівник, спокійнісінько, буденно і монотонно переміщувався навколо столу та надиктовував : „...в потиличній частині черепу спостерігаються сліди пошкодження, що їх, напевно було нанесено важким тупим предметом...” і таке інше. Плоть, що лежала перед нами бігати не могла, вона, взагалі, мало чим скидалася на людське тіло, яким колись була. Справа в тому, що перед тим як потрапити до міського моргу, тіло місяць знаходилося в закинутому колодязі. Далі, гадаю, пояснювати не потрібно?!
Людині зі слабкою уявою навряд чи вдасться уявити собі відчуття зору та нюхання, що виникають при зіткненні з трупом, котрий знаходиться на такій стадії розкладу, а людині з сильною уявою не варто – адже, цілком можливо втратити на тривалий час не тільки апетит, а й гарний сон...
Я щосили намагався відволіктися від цих відчуттів та зосередитися на двох речах – невпинному бурмотінні експерту та на шедеврах в’язнично-таборного живопису, котрий щільно вкривав тіло померлого від маківки до п’ят. Аби тільки їх докладно описати знадобилося цілих два аркуші паперу.
Мої старання в той вечір, як з’ясувалося пізніше, не були марними. Тому, що саме завдяки старанно перенесеним на папір описам татуювань, труп, що його, здавалося, годі було упізнати, все ж таки було впізнано. В ті далекі часи представники кримінального світу поважали „поняття”, це стосувалося і „натільних малюнків” також. Блатне татуювання було не стільки мистецтвом, скільки, так би мовити, суворим документом, котрий не допускав жодних подвійних тлумачень чи то вільностей. Отож, окрім звичайних супровідних паперів кожен бувалий „блатняк” носив на собі справжнього „паспорта”, що його було не можливо змити, чи то знищити (хіба що разом із його власником). Втім, у випадку, що його наведено вище, „документ” пережив свого господаря. Будь-який досвідчений оперативник одразу міг розповісти: скільки людина мала „ходок”, за якими статтями, яке місце вона займала в суворій та складній „в’язничній” ієрархії, та й , на додачу, багато іншого, і це тільки проглянувши на її знаки та позначки. Так сталося і цього разу. Приблизно місяць потому покійника з колодязю було чітко ідентифіковано, ним виявився такий собі Сафронов, особливо небезпечний рецидивіст, котрий мав більше десятка засуджень за пограбування та розбійні напади. Його нещодавно було звільнено з одного виправно-трудового закладу в Оренбургської області, де він відбував чергове покарання.
Прискіпливо дослідивши місцевість навкруги злощасного колодязю, що став могилою для Сафронова, і, перш за все, опитавши мешканців селища, сищики з’ясували, що один із будинків в селі господарка мала намір продати, але потім, розчулившись, комусь здала. З опису, що його дали місцеві мешканці, колишньому зеку. Що правда, за тими ж самими описами, на покійного Сафронова він аж ніяк не був схожий: років йому було немало, приблизно сімдесят (а вбитому – було під п’ятдесят), і те, що опитані дуже добре пам’ятали – у останнього на руці не вистачало двох пальців.
...Будинок, що його радо підказали місцеві мешканці, зустрів нас пусткою та затхлістю і якоюсь особливою, доволі вже звичною атмосферою місця, де трапилося лихо. Вітер, що його впустили через відчинені вхідні двері, розбурхав розкидану по підлозі, що її давно не мили, та по столу, котрий виглядав ще більш брудним, аніж підлога, колоду засмальцьованих карт. А, зробивши пару кроків у глиб кімнати, один з оперів перечепився через кривоногий ослінчик, що його наче з люті жбурнули на підлогу. Ослінчик було вкрито підозрілими бурими плямами.
„Отакої! Схоже, що ми знайшли „важкий тупий предмет”!”
Як з’ясувала експертиза, голову Сафронову дійсно було проламано тим таки ослінчиком, в тому ж таки будинку. Карткова гра, що її затіяли двоє урок, закінчилася саме так, як то в них нерідко трапляється. Чи впіймав один другого на шулерстві, чи то супротивник Сафронова не маючи змоги „відбитися”, вирішив побити не карту, а того, хто ходив – першим ліпшим, що потрапило під руку... Тепер це, взагалі, було не важливо. Ми мали знаряддя злочину, мотив, залишалася одна „дрібничка” – знайти та затримати вбивцю.
За прикметами особу розшукуваного вдалося встановити досить швидко. Особливо небезпечний рецидивіст Бобров, що мав сімдесят чотири роки від народження, і за плечима в нього було більш як півтора десятки „ходок”. Він теж нещодавно звільнився з місць позбавлення волі. Особа злочинця відома, місце, де він, здогадно, міг знаходитись, теж – іди і лови.
Пошук злочинця я здійснював, за командою, як то кажуть, „методом особистого пошуку”, котрий полягав в тому, що