Перехрестя долі, стр. 14
Можу констатувати, що всі співробітники міліції, котрі були винні у халатному ставленні до службових обов’язків, тоді за фактами неналежного розслідування серйозних злочинів завжди встановлювались. Їх звільняли з органів внутрішніх справ, а часто-густо ще й віддавали до суду. В особливо кричущих випадках видавалися „розгромні” накази, проводилися спеціальні колегії по Міністерству внутрішніх справ.
Але й на більш низьких – районному, міському рівнях за фактами різноманітних службових зловживань проводилися відповідні перевірки, що забезпечували жорстку вимогливість до виконавців. Так, якщо бешкетник, що перебував на обліку, скоював злочин, що був пов’язаний із хуліганством, діяльність дільничного, котрий мав здійснювати контроль, перевірялася буквально погодинно - вивчалося, як же він, власне, працював, коли його підобліковий скоїв хуліганство. Аналогічна робота, ще в більшій мірі велась щодо осіб, котрі перебували під гласним адміністративним наглядом, особливо небезпечних рецидивістів, тих, хто був раніше засуджений, неповнолітніх правопорушників та таке інше. Всього міліція на той час тримала під контролем більш, ніж 30 категорій громадян, від котрих теоретично варто було очікувати правопорушень чи злочинів. В цілому цю роботу було покладено на профілактичні служби, котрі входили до складу карного розшуку. Але були категорії, вплив щодо яких забезпечували і оперативні служби міліції. Це так звані вимагачі, особи, що були схильні до викрадень автотранспорту, гомосексуалісти, повії, особи, що збували наркотики, скупали викрадене, шахраї, майданники, „гоп-стопники”, особливо небезпечні рецидивісти (а були й такі), та інші, що були подібні до них. Причому якість роботи у цьому середовищі оцінювалася, перш за все, за забезпеченням її реальним перекриттям за допомогою негласного апарату.
Згідно наказу Міністра внутрішніх справ – генерала армії Щолокова М.О., котрий діяв на той час, кількість негласного апарату на оперуповноваженого карного розшуку мала складати не менше 10 осіб. До того ж це стосувалося не лише середнього складу оперативних служб. Усі керівники оперативних підрозділів повинні були мати на зв’язку оперативні можливості, особисто контролювати роботу підлеглих за цим напрямком, заводити оперативні справи та працювати за їх реалізацією. Важко собі уявити що в той період часу на керівні посади в системі МВС міг бути призначений співробітник, котрий не мав досвіду оперативної роботи в карному розшуку (на посади не призначали навіть тих співробітників, що мали досвід оперативної діяльності, скажімо – БРСВ). Тому керівники міліцейських підрозділів того періоду, загалом були досвідченими спеціалістами-сищиками та, переважно, вирішували головне міліцейське завдання – забезпечення невідворотності покарання.
Вимоги до відбору та розстановки кадрів (особливо – керівних), в органах внутрішніх справ були значно посилені після призначення Міністром МВС СРСР генерала армії Федорчука В.В. Новий міністр, котрий пройшов вишкіл в органах військової контррозвідки, а згодом в КДБ СРСР, безперечно розумів значення оперативної роботи у справі забезпечення безпеки народу та держави, втім методи, за допомогою яких за його часів досягалися результати, були достатньо жорсткими, аби не сказати – жорстокими. Ходили розмови щодо того, що міністр під час відпочинку в Криму, фактично, щоденно приїздив до УВС міста Ялти, та особисто вивчав оперативні матеріали, що були наявні в підрозділі. Причому, запрошував із справами співробітників карного розшуку та БРСВ для звітів. Не можу сказати, скільки їх після цього лишилося працювати, але знаю напевно, що за часів Федорчука співробітники міліції безжально звільнялися через будь-який дисциплінарний проступок. Кількість осіб, що були звільнені по всьому Союзові нараховувалася тисячами. На мою думку, це був перший згубний удар по міліцейським професіоналам, і міліції довелося зустрічати грізні 90-ті роки, зі свинцевими зливами, що були характерні для них, не оговтавшись від нього повною мірою.
Разом із тим, саме наявність розгалужених оперативних можливостей органів внутрішніх справ дозволило наприкінці 80-х, на початку 90-х років минулого століття, зробити вірні висновки щодо фактичного відновлення в СРСР діяльності організованих злочинних формувань (хай, навіть і таких, що були дещо відмінні від банд революційного та післяреволюційного періоду), масового розповсюдження злочинів, що були пов’язані із кримінальним перерозподілом державної власності. Безперечно, реакція міліцейських підрозділів на виклики, що були перераховані вище, була вірною. Втім, сьогодні можна констатувати, що ми запізнилися щодо законодавчого забезпечення зусиль із протидії, значно послабили карний розшук шляхом виділення з його лав та надання самостійності службам, що були щойно створені: УБОЗу, ВБНОНу, кримінальній міліції у справах неповнолітніх і таке інше.
Втім, це загальні роздуми, а мені хотілося б повернутися до діяльності того підрозділу, де я в ті роки проходив службу – відділу із розкриття тяжких злочинів проти особи Управління карного розшуку!
...Еліта зустріла співробітника, котрий щойно прибув із стриманою приязню, обіцянкою „зробити з нього справжнього опера” – та першим завданням. Перед новачком звалили купи старих кримінальних справ та доручили йому довести їх до ладу – де потрібно, підшити до теки, де потрібно, скласти описи, і таке інше. Тобто перегорнути та вдумливо переглянути кожен аркуш нескінчених пояснень, протоколів, експертних висновків, та, пронумерувавши їх із бібліографічною прискіпливістю, скласти зміст оперативно-розшукових справ у десять-п’ятнадцять томів. Робота, від якої навіть працьовита Попелюшка, напевно, вдавилася б, але... така вже доля кожного „молодого” у карному розшуку. „Спершу навчись працювати з паперами, а вже потім – доступайся до людей!” Ні, „зеленим початківцем” за мірками, так би мовити, „міліції загалом”, я, звісно, не був – як не як, а мав за плечима досвід роботи у три роки, як то кажуть, „на землі”. Але... В ті часи, що були далекими від ситуації, в якій сьогодні будь-який співробітник, що відслужив три роки вважається мало не за „старого”, на думку „тертих” оперів із відділу, за повноцінного сищика мене поки не можна було тримати.
Гаразд... папери, то й папери, справжній розшуковець має вміти виявити себе на тій ділянці роботи, що йому дісталася. Головне в такій ситуації – вчасно заспокоїти себе вірними словами. Щоправда, не дуже це й допомагало. Настирливо переслідувало видіння вогнища, в котрому б весело горіла документація, що вщент заповнювала кабінет. Як там не було, слід було працювати далі...
Рипіння дверей змусило відвернутися від столу, та із задоволенням відволіктись від опису, що його не було закінчено. На порозі кабінету стояв, посміхаючись, начальник відділу Микола Васильович Кудей. Питання, з котрим він звернувся до мене, було майже по-батьківськи ласкавим: „Ну, що Юро, даєш лад папірцям?” Відповідь, що її неважко було прочитати