Перехрестя долі, стр. 141
Не вважаю за можливе писати про діяльність міністрів внутрішніх справ, за яких в міліції не служив. Єдине, про що не можу не сказати – це про те, що всіх тих міністрів, про яких я згадував за великої кількості розбіжностей – як у стилі та методах керівництва, так і в особистих якостях, єднало одне – всі вони пройшли серйозну школу правоохоронної діяльності, в абсолютній більшості – з самих „азів” цієї професії.
Після міліції
Що робити після звільнення у відставку міліцейському генералові? Питання досить доречне, коли тобі немає і 50 років, байдикувати ти не звик категорично, і відчуваєш в собі бажання приносити користь своїй країні та її громадянам. Та й банальне питання: „Як забезпечити свою родину?” теж ніхто не відміняв. Ніяких фірм, банків (та навіть рахунків у останніх) так само як і підприємств, ресторанів я не нажив. Було не до того – служив Батьківщині..
Тому, трохи перепочивши, я почав прокладати новий життєвий шлях. Втім, пролягав він не так вже й далеко від „старих перехресть”. Першим моїм місцем роботи „на гражданці” була Академія внутрішніх справ у Дніпропетровську. Наразі, проживати я продовжував у Києві. Для того аби виконувати свої обов’язки, потрібно було приїжджати на сесії та приймати іспити. Саме цим я й займався – брав участь у прийомі державних іспитів, і навіть був головою комісії на них, в зв’язку з тим, що мав наукове звання, і посаду доцента.
Приблизно півроку я пропрацював у Дніпропетровській Академії, а потім отримав пропозицію від голови місцевої обласної ради Миколи Антоновича Швеця. З ним я працював у період моєї служби у Дніпропетровську на посадах першого заступника начальника та начальника обласної міліції – в той час він був главою обласної державної адміністрації. А згодом почав керувати обласною радою. Микола Антонович запропонував роботу заступника голови обласної ради. Потрібно сказати, зарплатня там була – 1300 гривень. На той час працівники державної служби, нажаль, мали таку заробітну платню. Мені довелося переїхати до Дніпропетровську, адже на роботу потрібно було ходити щодня. На щастя, місце для проживання я там мав. Кожного тижня, в п’ятницю ввечері, я мав можливість поїхати до Києва, а в неділю сісти на поїзд, аби в понеділок о восьмій ранку бути на роботі.
Таким чином я пропрацював приблизно півроку. 2008 року я отримав пропозицію від колишньої керівниці пошти Дніпропетровська, з якою познайомився в період роботи у регіоні ще на посаді першого заступника начальника обласної міліції.
Власне кажучи, привід для знайомства був ще той - екстраординарний напад на поштову машину із грішми. Група озброєних злочинців блокувала цю машину, змусила зупинитися, і із стріляниною, прямо в центрі міста , пограбувала. Було викрадено більш ніж сто тисяч гривень. Хоч, очікувалося, що машина везтиме два мільйони. На розкриття цього злочину ми витратили два тижні. Злочинців було затримано, та найбільше втішав той факт, що вони навіть викрадені гроші не встигли витратити.
Недивно, що в очах Таїсії Федорівни Замкової (а саме вона керувала поштою Дніпропетровщини). Авторитет міліції взагалі, і мій, як керівника, котрий швидко організував розкриття цього злочину – піднявся високо.
Коли Таїсія Федорівна стала керівником Генеральної дирекції української пошти вже усієї країни, (а це колектив у 115 тисяч чоловік), вона, як виявилося про все це не забула. Знаючи, що пошта постійно перевозить, без перебільшення, колосальні гроші, знаючи, що матеріальні цінності, які знаходяться у відомстві пошти оцінюються міліардами гривень – Замкова вирішила залучити до забезпечення безпеки поштової діяльності міліцейського керівника високого рангу. Як задля того, аби роботу налагодити на належному рівні, так і задля того, аби забезпечити взаємодію пошти у питаннях безпеки з правоохоронними структурами.
На момент, коли я прийшов на пошту, на рік реєструвалося до 500 кримінальних злочинів насильницького характеру, котрі скоювалися відносно листонош. Наразі і самі листоноші були, як то кажуть, не без гріха... Траплялися, звісно, розкрадання та інші проблеми. З усім цим слід було розбиратися.
Скажу відверто, що за час роботи на пошті (а це без малого майже сім років), я працював з різними керівниками. Але саме Замкову хотів би виділити як керівника-професіонала. Причина на те була, перш за все, в тому, що на пошту вона прийшла молоденькою листоношею, носила листи та телеграми не один рік. І, досягнувши 30 років потому вищого поста в цій структурі, знала пошту, як то кажуть від „А” до „Я”. Була тим керівником, який сам працював і другим не давав байдикувати. В період її керівництва пошта мала значний прибуток, а її робітники були забезпечені преміями.
Саме завдяки замковій в найбільш великих областях України, де спостерігалася найбільша кількість злочинів, пов’язаних з поштою, було введено посади заступників директорів із безпеки і призначено на них колишніх співробітників міліції, їх було сім. І там було забезпечено взаємодію між правоохоронцями МВС та поштою.
На момент, коли я пішов з пошти, в 2014 році, кількість злочинів, що були пов’язані із поштовою безпекою, стало вже вдвічі меншим. Листонош супроводу перевезення грошових коштів було забезпечено бронежилетами, табельною зброєю, вони були навчені чинити опір злочинцям. Так, в Миколаєвській області під час нападу на автівку двох злочинців було застрелено листоношами супроводження. Поштові перевезення перестали бути легкою здобиччю для злочинців. Відповідно, було підвищено й технічну безпеку поштових об’єктів, за кожну зламану, або не встановлену де належало, сигналізацію ми питали суворо.
Певна допомога тут надавалася з боку заступника Генерального директора УДППЗ „Укрпошта” Михайла Петровича Куницького, котрий саме відповідав за можливості технічного оснащення поштового зв’язку. Саме при ньому було забезпечено сучасну технічну безпеку відділень, переказу грошових коштів, відеоспостереження, та інші новації, що убезпечили роботу пошти.
До речі, в подальшому Михайло Петрович працював радником начальника Головного управління Національної поліції м.