Перехрестя долі, стр. 13
Будні карного розшуку
У 1983 році за рішенням МВС СРСР відбулася реорганізація підрозділів карного розшуку на рівні областей, котра полягала в ліквідації відділів карного розшуку з розкриття особливо тяжких злочинів. Гадаю, що це було наслідком того, що співробітники розшуку, котрі служили в цих структурах, мали „неприпустимо” високі „планки” звань та посад. Так, посада старшого інспектора у особливо важливих справах, з „планкою” звання – полковник міліції, та й начальник відділу теж був полковником. У відповідності з цим були й посадові оклади.
Що й казати, підрозділи ці були елітними, працювали там, звісно, професійні розшуковці, і віддача була відповідна. Але, як то кажуть, скрізь в нашій суперечній країні не все те, що добре, те й потрібне. Високі звання, та й той факт, що в ці підрозділи не брали за блатом, звісно, в декого викликали почуття заздрощів (на мій погляд, взагалі, найжахливіше з ницих людських почуттів). Тому, нагорі щось дослідили, своєчасно виявили жвавість, доповіли – і прийняли рішення, що вразило своєю новітністю... Відділи було ліквідовано, а натомість було створено підрозділи із боротьби з умисними вбивствами (як їх називали в народі – „убійні відділи”), де вже й посади і оклади були звичайними. Саме в такий відділ, що його було щойно створено, на посаду інспектора було призначено й мене.
Слід відмітити, що начальник „убійного відділу” Управління, Микола Васильович Кудей, був особистістю, на той час, легендарною. Підполковник міліції, 48 років від народження, котрий на той час прослужив вже 25 років (і весь цей час у карному розшуку), був Заслуженим працівником МВС СРСР. Вдачу він мав досить своєрідну – недарма ж співробітники поміж собою називали його „Ведмідь”. Високий на зріст, вагою понад сто кілограмів, з пудовими кулаками – дядько Микола наводив жах як на підлеглих, так і на кримінально-злочинний елемент. Якщо додати до цього, що Микола Васильович ніде й ніколи не клацав підборами, не забігав перед керівниками, а різав „правду-матку” практично завжди, то стає зрозуміло, чому керівництво не дуже й намагалося „притискати” підрозділ, що він його очолював.
Що було невід’ємною рисою Миколи Васильовича – так це його прагнення передати свій багатий досвід молодим співробітникам. Тому до відділу він відбирав, здебільшого, молодих сищиків - до 25 років, втім, тих, хто вже мав два, три, а ще краще – п’ять років стажу в міліції. До відділу нас прийшло семеро молодих офіцерів – один молодший лейтенант, два лейтенанти, чотири „старлеї”. Троє інших співробітників відділу були підполковниками – це сам Кудей та два його заступники – І.М.Бідило та Б.М.Жувака, що прийшов зі слідчого управління.
Скажу, що око у нашого командира було – не схибить, і ми його не підвели по життю. Двоє із тих, хто прийшов до відділу стали генералами міліції, інші п’ятеро завершили службу полковниками. Микола Васильович Кудей так і завершив свою службу підполковником... Що поробиш – не люблять і не любили ніколи у нас людей чесних, принципових, професійних, таких що здатні задля рішення службових питань ризикнути усім!
80-ті роки минулого століття були позначені вкрай серйозним ставленням з боку міліцейського керівництва до будь-яких злочинних проявів по відношенню до життя та здоров’я громадян, особливо таких, як вбивства, тяжкі тілесні ушкодження, зґвалтування. Усі вони, у випадку їх скоєння бралися під безпосередній контроль МВС України та СРСР. Саме за їх розкриттям, кінець кінцем, і проводилося оцінювання діяльності усього Управління внутрішніх справ обласної ланки. Із того, що сказано вище, зрозуміло - відповідальність, що її було покладено на так званий 2-й відділ (розкриття злочинів проти особи) УКР УВС була високою. Не скажу, що займалися цією діяльністю лише десятеро чоловік, що безпосередньо входили до складу відділу.
На місця скоєння таких злочинів в ті часи, фактично, в обов’язковому порядку виїжджали начальники обласних управлінь міліції, їх заступники з оперативної роботи, начальники Управління карного розшуку області, начальники „убійного” відділу і, звісно, ми – „міліцейський планктон”.
Втім, керівництво, як і годиться, з місця злочину поступово зникало, і там – для розкриття злочину залишалися наші співробітники. І вже безпосередньо ми, у взаємодії із прокуратурою, і співробітниками територіальних відділів внутрішніх справ здійснювали роботу із встановлення злочинця... І, боронь Боже, цей процес зволікався!
В такому випадку, фактично, одразу з’являлися знову всі ті, хто приїздив раніше на злочин – та починалися заслуховування, накачки та накрутки. Саме так – все те, що, як казали тоді, має назву „покарання невинних та нагородження непричетних”. Саме тому по розкриттю злочинів проти особи групи працювали практично цілодобово.
Гадаю, немає сенсу розповідати тут подробиці щодо організації заходів із подібного розкриття. В цілому, сам процес змінився мало, хоча мені відомо, що сьогодні в роботі суттєво побільшало використання технічних засобів, підвищилась якість та можливості експертних досліджень, широко застосовується генна дактилоскопія, використовуються камери зовнішнього спостереження, автоматизовано дактооблік. Чув навіть про можливості використання космічних супутників. Втім, питання: „Чому нерозкритими лишаються десятки тяжких злочинів?”, залишається без відповіді. Нажаль, так було і в наш час...
Інспектором карного розшуку мені довелося бути нетривалий час. Ні, аж ніяк не з тієї причини, що я полишив цю службу... Просто вже 1984-го року посаду інспектора КР керівництвом МВС було ліквідовано. А замість неї було введено саме посаду оперуповноваженого. Напевно, у головах тодішніх наших керівників дуже вже міцно сиділи революційні поняття щодо усіляких уповноважених... Літер у собі назва нової посади мала значно більше, ніж знайоме слово інспектор. Тому співробітники міліції швидко пішли революційним шляхом, та скоротили його до двох. Та стали підписувати рапорти та інші документи літерами О\У КР. От і спробуйте зрозуміти – що саме це означає. Але це вже, як то кажуть, деталі.
Злочинність, як відомо, на початку 80-х років успішно „знижувалася”, в той час, як все інше в нашій країні „росло та підіймалося”. Підстаркуватий Генеральний секретар мало не щодня отримував ордени та медалі за вже невідомо, які подвиги. Попри це, скажу, що загалом передумови для зниження злочинності були цілком реальними. Однією з них була гідна праця, перш за все, співробітників оперативного апарату міліції, що їх було зібрано до єдиного кулаку, котра мала своїм підґрунтям взаємодію всіх служб у вирішенні однієї задачі із розкриття злочинів. З іншого боку цю