Перехрестя долі, стр. 139

...Документи на моє звільнення у відставку в Академії оформили швидко, але належало ще вирішити питання в Міністерстві. Я зв’язався із начальником УК МВС України М.М.Курко, який був мені знайомий по 2005 року, і з подивом дізнався про те, що його теж звільняють з органів внутрішніх справ, одним наказом зі мною. Така ось сумна іронія вийшла – він оформлював моє „переміщення” до Академії, а тапер разом зі мною опинився у списку непотрібних МВС генералів...

До речі, підписав цей наказ заступник міністра внутрішніх справ по роботі з кадрами, пан Фокін – за професією, здається, музикант. Я, якщо хочете знати, пишаюся тим, що з органів внутрішніх справ мене звільнив музикант, тим більше, що він закінчив Харківську державну консерваторію.

Моє звільнення відбулося досить швидко – ніхто мене до МВС не запрошував – хоча б задля того, аби потиснути на прощання руку. Документи мені виніс майор міліції, співробітник кадрового апарату. Він підійшов, вибачився за те, що все так відбувається, і поклав до моєї машини „папірці” . А насправді – документи, які свідчили про те, що я служив в органах міліції більш, ніж тридцять років. З тим я й відбув додому. Державна служба для мене закінчилася, попереду було подальше життя „на гражданці”.

Міністри

Міністрів внутрішніх справ України, при яких я проходив службу було сім: Іван Харитонович Головченко (1962-1982 рік), Іван Дмитрович Гладуш (1982- 1990 рік), Андрій Володимирович Василишин ( 1990-1994 рік), Володимир Іванович Радченко (1994-1995 рік), Юрій Федорович Кравченко (1995-2001рік), Юрій Олександрович Смирнов (2001-2003 рік), Микола Васильович Білоконь (2003-2005 рік).

Всі вони, без сумніву, були головними „регулювальниками” на перехрестях доль тих, хто служив в Українській міліції – від генералів до сержантів і рядових її співробітників. Міністр на те й Міністр, аби спрямовувати ввірену йому правоохоронну структуру тим чи іншим шляхом. І, нерідко, лише роки потому можливо безпристрасно судити про те, чи був цей шлях правильним...

Перші два Міністри, котрі очолювали в Україні ще радянську міліцію, в якій довелося послужити і мені, були для нас – офіцерів харківської міліції, що знаходилися на посадах не надто високих, чимось на кшталт олімпійських богів, які перебували десь дуже високо і звідти вершили міліцейські долі.

Іван Харитонович Головченко був нашим земляком – народився він 1918 року на Харківщині, у звичайній селянській родині. Правоохоронну діяльність розпочав в органах держбезпеки - в серпні 1954 року був призначений начальником УКДБ УРСР по Ворошиловградській (нині –Луганській) області. А в 1962 році обійняв пост міністра охорони громадського порядку УРСР. Міністерство внутрішніх справ УРСР очолював до 1982 року. генерал-полковник внутрішньої служби. Депутат Верховної Ради УРСР 6-10 скликань. Член Союзу письменників України. Автор художніх творів, спогадів про діяльність органів державної безпеки і карного розшуку. Нагороджений чисельними радянськими та закордонними орденами та медалями. Помер в Києві 1992 році.

Іван Дмитрович Гладуш – уродженець Дніпропетровщини. Народився 1929 року. в 1951 році, після закінчення навчання в Дніпропетровському автотранспортному технікуму, був направлений в ДАІ, де пропрацював на посаді рядового автоінспектора цілих сім років, продовжуючи заочно навчатися у ВНЗ. В 1963-1966 роках Іван Дмитрович був начальником Дніпропетровського обласного управління ДАІ, а в 1968 році очолив УВС Дніпропетровської області, яким керував до 1974 року. згодом очолив УВС Донецької області, у 1977 році став заступником Міністра внутрішніх справ УРСР. В 1982 році став Міністром внутрішніх справ.

Саме на плечі Івана Дмитровича ліг головний тягар керівництва героїчною роботою української міліції під час ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС – 1986 року та в майже п’ятирічний період згодом. Недарма сьогодні він – генеральний директор Національного музею „Чорнобиль”. І, як його називають – „атомний генерал”.

Іван Дмитрович Гладуш – генерал внутрішньої служби, його нагороджено Орденами Богдана Хмельницького, князя Ярослава Мудрого V ст., „За заслуги” III ст., „Іменною вогнепальною зброєю”.

Першим бути завжди важко... Людиною, котра першою встала на чолі міліції вже незалежної України, був Андрій Володимирович Василишин. Андрій Володимирович, що народився на Хмельниччіні 1933 року, з 1959 року працював в органах внутрішніх справ. Пройшов всю міліцейську „вертикаль” – від оперуповноваженого та слідчого, до керівних посад у міліції. У 1974 – 1982 роках очолював Черновицьке УВС, 1982 року його було призначено начальником УВС Київського облвиконкому, а 1985 року він став начальником столичної міліції – заступником Міністра внутрішніх справ УРСР.

З червня 1990 року по липень 1994 року Андрій Володимирович Василишин був Міністром внутрішніх справ . Генерал внутрішньої служби, Заслужений юрист України, заслужений працівник МВС, його нагороджено Орденом „За заслуги” III ст.,, радянськими урядовими нагородами.

Володимир Іванович Радченко, котрий змінив Василишина на посаді міністра внутрішніх справ України, також, як і свого часу Головченко, розпочинав кар’єру правоохоронця в лавах КДБ СРСР. Народився Володимир Іванович 1948 року в Києві, освіту отримав у Київському технологічному інституті легкої промисловості за фахом інженер хімік- технолог. Позаяк – з 1971 року прийшов на службу до органів державної безпеки, котрі згодом очолював двічі – в 1995-1998 та в 2001-2003 роках. Довелось йому і керувати Міністерством внутрішніх справ.

Запам’ятався він на цій посаді перш за все, тим, що провів у міліції жормтку кадрову ротацію, а, скоріш, навіть „чистку”, а також тим, що саме при ньому було створено і міліцейську службу внутрішньої безпеки – не лише для того, аби „пильнувати чистоту лав”. Але й, передусім, для ведення контррозвідувальної діяльності по відношенню до намагань представників злочинного світу потрапити „до системи” та забезпечення безпеки самих співробітників міліції, їх захисту від злочинних зазіхань.

І ще одним моментом, котрий його дуже гарно характеризує – коли було піднято питання щодо відміни „міліцейських пільг”, на кшталт пятидесятивідсоткової знижки при сплаті за житлово-комунальні послуги, або безкоштовний проїзд у громадському транспорті, Володимир Радченко заявив про те, що за такого розвитку подій у відставку подасть не лише він, але й всі його заступники. Причину сформулював так: „Я не керуватиму некерованою міліцією!”

Генерала армії Володимира Івановича Радченка нагороджено Орденом Богдана Хмельницького III ст., радянськими державними нагородами, „Іменною вогнепальною зброєю”.

Юрій Федорович Кравченко був, без жодних сумнівів, Міністром якій вніс найбільший внесок у формування та остаточне становлення української міліції. Кравченко був