Перехрестя долі, стр. 138

В зв’язку з цим цей музей, є, так би мовити, не зовсім повноцінним – тому, що він не відкритий для доступу максимальної кількості людей.

Як годиться, при прийнятті такого рішення, було видано відповідне розпорядження Міністерства внутрішніх справ. Куратором проекту було призначено Василя Васильовича Дурдинця, керівником групи став Ярослав Юрієвич Кондратєв. А ось людиною, котра повинна була безпосередньо здійснювати, так би мовити, тактичні заходи, перш за все – взаємодію із групою вчених, був я.

У створенні музею брав участь досить потужний колектив вчених. Відповідну концепцію задля того, аби усі документи та стенди в музеї відповідали, так би мовити, „генеральній лінії” розвитку української міліції, розробляв доктор історичних наук, професор, академік, Анатолій Степанович Чайковський.

Величезну допомогу в роботі з увічнення історичних та юридичних етапів розвитку міліції України надав доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України Василь Іванович Шакун.

Складним завданням було виділення відповідного приміщення, в якому міг би розміститися музей, що створювався. І це – з огляду на те, що зайвих приміщень Академія не мала. Їх ніде та ніколи не буває...

Тому на другому поверсі довелося буквально „з боєм” звільняти приміщення, що відповідали поставленій задачі, і задля цього переселяти кафедри, що там знаходилися, одна з яких була, наприклад, кафедрою експертно-криміналістичної служби. Повинен сказати, що таке „велике переселення” не оминуло і кабінети проректорів – зокрема, і мій кабінет. Саме на його місці зараз в музеї знаходиться зал, присвячений Міністрам внутрішніх справ України.

Цим, як ви розумієте, вкрай непростим процесом особисто керував ректор Академії Ярослав Кондратьєв і безпосередньо займався його заступник із господарської частини Володимир Васильович Чєрній. Потрібно було паралельно у приміщеннях, що звільнилися, зробити відповідні їх новому призначенню ремонти – і це зважаючи на те, що площа, яку належало цілковито переробити складала приблизно 700 квадратних метрів! А окрім самого музею необхідно було, по суті, переробляти весь комплекс Академії. Внизу, біля центрального входу з’явилася скульптурна композиція - курсант з маленькою дівчинкою. З’явився оновлений герб Академії. Фактично всі будівлі Академії змінювали свій вигляд, з першого по третій поверхи. Все це вимагало продуманості, уваги, контролю та праці.

Водночас із цією скрупульозною господарською роботою, необхідно було зробити головне – виписати концепцію залів: які будуть стенди, що там буде знаходитися із експонатів. По суті справи, в нашому розпорядженні на початку проекту не було нічого, окрім знарядь злочинів, та зброї, яку було вилучено у злочинців. Все це зберігалося на кафедрі експертно-криміналістичної роботи. Там було представлено безліч різновидів зброї – від пістолетів та револьверів, (аж до історичних Наганів та Маузерів) до найрізноманітніших саморобних знарядь вбивства, на кшталт ножів усіх розмірів та різновидів, а також іншого. Булий й інструменти для зламу сейфів, цілі „арсенали” пристосувань для фальшування грошей. Але ми розуміли, що ці експонати згодилися б хіба що для музею бандитизму, а не міліції.

Потрібні були експонати, котрі характеризували б роботу міліції – до того ж в областях у різні періоди часу. І де ж їх взяти?! Тут ми прийняли Соломонове рішення – якщо у різноманітних територіальних підрозділах української міліції існують подібні музеї, то чому б їм не поділитися своїми експонатами і вмістом запасників із центральним музеєм, що створювався?! На добровільних, так би мовити, засадах.

В Харкові, наприклад, існував великий музей, для котрого навіть було збудовано окрему будівлю. В Одеській міліції музей також займав окрему споруду. Досить солідний міліцейський музей був і в Дніпропетровську.

Ці та інші музеї були нами використані задля створення нашого музейного фонду – звідти було зібрано важливі і значущі матеріальні свідоцтва становлення, розвитку та діяльності української міліції. Серед них були не лише різноманітні документи, ордени та медалі ветеранів міліції, прапори та інші експонати. Задля ретельного та планомірного їх відбору доводилося їздити територіальними музеями Управлінь внутрішніх справ.

Нам дуже поталанило знайти прекрасного музейного робітника – Марію Степанівну Стрелець, яка на той момент була провідним спеціалістом Музею історії України, та погодилася перейти на постійну роботу до музею МВС. Людину вона була відданою музейній справі, як то кажуть, до мозку кісток. Так, вона все про нього знала, вміла, відчувала і переймалась дійсно кожною деталлю. Адже музей – це заклад науково-історичний, що несе, передусім, знання щодо предмета, на честь якого його було створено.

Не можу не сказати ще про одне – незважаючи на те, що доручена робота була дуже відповідальною, мені, як оперативному працівникові було дещо дико – чому це мене раптом призначили створювати цей музей?! Втім, аби заспокоїтися, я нагадував собі про те, що перша моя вища освіта – історична, тобто профільна. Більш того, я навіть вивчав спеціальну дисципліну, яка мала назву: „Музеєзнавство”, та й до того ж – де б ще знайшли такого „музеєзнавця”, як я – з досвідом практично у 30 років в карному розшукові?! До всього в житті потрібно ставитися з певною часткою іронії, тому я „призначення на цю посаду”, яка мені нічого окрім головного болю не приносила, сприймав спокійно, і справу, що її мені доручили, виконував із максимальною віддачею.

Ми почали працювати над створенням музею 2003 року, а 2004 року він повинен був бути відкритим, до того ж, до Дня Незалежності України. Часу у нас практично було менше року. Той, хто відвідував хол Національної Академії МВС, напевно бачив, що він теж зроблений у стилі музею, але присвячений саме Україні, де широко представлено державну символіку.

Втім, так чи інакше все у нас із цим музеєм пішло до ладу. Ось лиш здоров’я мене підвело. Вже наприкінці строку „здачі об’єкту” я серйозно захворів, потрапив до лікарні, де мене прооперували. Коли я закінчив лікування і вийшов із лікарні – музей вже було відкрито.

Втім, відкриття було на високому рівні. Не обійшлося, щоправда, без курйозу – останньої миті з’ясувалося, що для одного із центральних стендів в холі немає прапору України. І використано було у цій ситуації прапор, який стояв у моєму кабінеті. Сьогодні я пишаюся тим, що прапор саме з мого кабінету прикрашав центральний стенд музею МВС в момент його відкриття.

2005 рік негарно запам’ятався мені і трагічною смертю Юрія Федоровича Кравченка. На його похороні я був присутній. Приїхавши звідти до Академії я одразу написав рапорт про