Перехрестя долі, стр. 137
Ситуація склалася більш ніж делікатна. Підозра у вбивстві, яка впала на співробітника міліції, зважаючи на те, що жертвою злочину був син секретаря ЦК компартії України – це було не просто надзвичайною подією, а тим, що взагалі не вкладалося в реалії того часу. Перш за все – ідеологічні та політичні. Як підозрюваного у вбивстві Борисенка, Могильного було засуджено на 13 років позбавлення волі за інші, менш тяжкі злочини. Така тактика дозволила слідчі групі не обмежувати себе у часі. Оперативно-слідчу групу очолив мій перший заступник Леонід Кулініч – розумна, грамотна людина, гарний організатор.
Важко сказати, що у справі про зникнення Борисенка було поставлено крапку. І Павел Могильний, і Раїса Глинська, які спершу визнали провину, згодом відмовилися від власних показів. Однак, за результатами роботи слідчо-оперативної групи, матеріалами експертиз, оглядами машини, та іншими висновками, картина злочину відтворюється досить чітко. Скоріш за все, проїжджаючи в темний час доби неосвітленою дорогою, водій „Волги” (найбільш ймовірно, що це була саме Глинська), збив хлопця, просто його не помітивши.
Натомість, аби надати потерпілому від ДТП юнакові допомогу, а, ще краще – відвезти його до найближчого медзакладу, його ще живого затягли до автомобілю, де Могильний вбив його кількома пострілами із незареєстрованого пістолета Макарова, що він мав. Мотивом слугувало усвідомлення того факту, що в цій місцевості – елітному дачному селищі „прості люди не ходять”, і побоювання за власну подальшу долю та кар’єру.
Скоріш за все, тіло вбитого було поховано в одному з найближчих лісових масивів. Місце поховання - як під час слідства, так і під час суду, підозрювані вказати відмовилися. Сьогодні практично нікого з учасників цієї історії вже немає серед живих...
Від себе хочу додати до цих спогадів дві ремарки:
По-перше, практично одразу після арешту Могильного було звільнено із місць позбавлення волі водія Борисенка. Збереглися його вдячні листи на адресу Захарова – за відновлення справедливості.
І, по-друге, вже само по собі те, що Віталій Федорович не намагався „рятуючи честь мундиру” спустити справу „на гальмах”, чи то взагалі приховати кричущий факт скоєння співробітником міліції злочину, багато говорить про його мужність, як людини та керівника, і про його вкрай принципову громадянську позицію. Повірте, в ті часи виявляти такі якості було не завжди легко, а іноді – й небезпечно.
Віталій Федорович Захаров досягнув великих успіхів на посту керівника Київської вищої школи МВС УРСР, заклавши основу того, аби вона перетворилася на Національну Академію внутрішніх справ України, в якій згодом і тривала його наукова та викладацька праця.
З Віталієм Федоровичем мене познайомив генерал-полковник міліції Михайло Васильович Корнієнко. Згодом Захаров неодноразово бував у мене – із різноманітних службових питань. Під час однієї із бесід він поцікавився – чи є я кандидатом наук. Я не був кандидатом наук, і, дізнавшись про це, Захаров почав буквально примушувати мене займатися науковою діяльністю. І, в принципі, захистився я здебільшого, завдячуючи його, так би мовити, благотворному впливу. Спочатку Захаров хотів вести захист моєї дисертації особисто, але згодом дався взнаки вік, слабкість здоров’я, що його було підірвано під час війни та ліквідації Чорнобильської аварії... Як результат – він, так би мовити, передав мене Долженкову, в якого я й захищався.
Відпустку я закінчив кандидатом наук. До того ж, згідно правил, що діяли в той період часу, в зв’язку з тим, що я був керівником системи МВС, на цьому для мене захист не закінчився. Існував порядок, згідно якого керівники МВС за певний час повинні були пройти співбесіду на вченій раді, яка розглядала питання відповідності наукових праць із секретної тематики в Україні. Мені довелося йти на цю спецраду місяць потому. Вона складалася з 30 професорів, академіків, та інших наукових робітників – з тих, хто займався певними видами секретної діяльності в різноманітних галузях науки та промисловості.
Це були директори потужних заводів, конструктори, представники МВС, Служби безпеки, прокуратури. Коротко кажучи – ті люди, які, власне, й забезпечували стратегію та тактику секретної діяльності держави. І саме там мені і довелося близько двох годин відповідати на найрізноманітніші питання щодо дисертаційного дослідження.
Наразі, необхідно брати до уваги те, що кожен із присутніх мав свій, специфічний погляд на питання, що їх біло висвітлено в дослідженні, обумовлений, перш за все, тим чи іншим професійним досвідом. (Чи то, якщо бажаєте – відсутністю останнього). Хтось із вельми поважних людей – здається, якийсь конструктор, раптом почав питати мене: „Чому я хочу притягнути всіх до кримінальної відповідальності?!” В цілому ж, співбесіда пройшла успішно – її результат було відображено у відповідному дипломі кандидата.
Хочу підкреслити, що такий непростий механізм захисту в той час працював в якості протидії корупції і використання вищими посадовими особами МВС (і не лише його) свого службового становища задля отримання незаслужених наукових звань. „Незнайок” до цієї сфери намагалися не допускати, незважаючи на звання та посади.
По закінченню відпустки, я почав працювати в Національній Академії внутрішніх справ України. І, практично одразу, надійшов наказ, виконання якого я вважаю останньою вказівкою керівництва МВС України, що була мною виконана. Він полягав у створенні музею міністерства внутрішніх справ України на базі Академії МВС.
Ще в той час, коли Міністром внутрішніх справ був Юрій Смирнов, керівництвом МВС було прийнято рішення не лише про створення музею, але й про будівництво відповідної будівлі музею – котру було збудовано... Та сучасна триповерхова споруда, яку збудували праворуч від центральної прохідної МВС, за адресою Богомольця-10 і повинна була стати будівлею міліцейського музею. До того ж – мати вільний вхід з вулиці для всіх громадян, що бажають ознайомитися з експозицією. Але щось, напевно, змінилося (перш за все – люди біля керма міністерства внутрішніх справ).
А музей МВС було вирішено розмістити в Національній Академії – тобто, по суті, на території режимного об’єкту. Звісно, за великого бажання, потрапити туди може й екскурсійна група громадян, що не мають стосунку до міліції. Втім, такий культурний захід буде пов’язано із заповненням чималої кількості документів, дотриманням суворого режиму перепусток, наявністю документів,