Перехрестя долі, стр. 136
Тема, яку я захищав, в Українському правознавстві, правду сказати, на той момент була розроблена вкрай слабко. Та, наразі, було кілька вчених, котрі нею предметно займалися – це Олександр Маркович Бандурко, Снегірьов Олександр Петрович, які були присутні під час мого захисту. Фактично, в той час вчених, які займалися оперативною тематикою, було вісім-десять на всю Україну.
Не можу не згадати ще про одну людину, яка буквально підштовхнула мене до наукової діяльності. Мова про генерала Віталія Федоровича Захарова. Правду сказати, можливо, я й не захистився б, аби ця людина похилого віку не приходила до мене, не сварила, не переконувала в тому, що свої знання потрібно передавати і саме за допомогою наукової діяльності.
Віталій Захаров народився 1923 року в Криму. З червня 1941 року перебував у складі Червоної Армії. В 1942 році полк штурмової авіації, в якому служив Захаров, було перекинуто на Волгу. Тоді тільки-но починали розгортатися події Сталінградської битви. Саме там, в наслідок диверсії, яку організували місцеві мешканці з поволзьких німців, особовий склад полку було отруєно. В живих залишилися п’ятеро бійців. Один з них – Віталій Федорович.
Не зважаючи на тривале лікування і, фактично, інвалідність, яку він отримав, Віталій Федорович повернувся у діючу армію. По закінченні у 1943 році військово-авіаційної школи пілотів був льотчиком винищувачем.
З 1962 року служив в органах внутрішніх справ. З 1965 року – начальник УВС Кримського облвиконкому, а з 1973 року – Київського міськвиконкому. Згодом – начальник Київської вищої школи МВС України.
Професор кафедри адміністративної діяльності, автор 62 наукових статей, 5 монографій та навчальних посібників з питань оперативно-розшукової діяльності та боротьби із злочинністю. Нагороджений орденами та медалями СРСР, а також Монголії, Кореї, Польщі та Болгарії.
За спогадами чисельних колег та товаришів по службі, Віталій Федорович був єдиним співробітником міліції, який дозволяв собі робити зауваження Генсеку Леоніду Брежнєву. Відомий наступний випадок, який стався, коли Захаров працював у Києві: Брежнєв, котрий перебував у столиці України, особисто сів за кермо автомобіля та почав рух. Захаров також особисто стрибнув за кермо „Чайки” супроводження, випередив машину Леоніда Ілліча і не дозволив рухатися зі швидкістю, більше, ніж 80 кілометрів на годину, відповідно до регламенту. Начальник охорони Брежнєва Рябенко запропонував Генсекові трохи збільшити швидкість, на що Брежнєв відповів: „Там попереду за кермом Захаров, не хочу неприємностей...”
Можна стверджувати, що кар’єрним зростанням Захаров завдячував власній принциповості та професіоналізму, і аж ніяк не (як стверджували певні недоброзичливці генерала) особистому знайомству з Леонідом Брежнєвим і тому, що саме він вручав йому водійські права, що їх було виписано УВС Криму. До речі, права Захаров вручив також і першому льотчику-космонавту СРСР Юрію Гагаріну.
Особисто генерал був людиною скромною. Товариші по службі у міліції Криму, наприклад, були вражені, коли побачили генерал-лейтенанта Захарова, який приїхав зустрітися з колишніми колегами, на „Запорожці”.
Що ж до „кар’єризму” Віталія Федоровича, наведу наступний факт: приїхавши до Криму, аби обійняти посаду начальника УВС області, Віталій Федорович дізнався про те, що його попереднику не вистачає кількох місяців вислуги, і добровільно погодився попрацювати заступником начальника потрібний час.
Перебуваючи на посаді начальника столичної міліції, генерал Захаров стикався із розслідуванням надзвичайно резонансних подій. Зокрема – дорожньо-транспортної пригоди, в якій загинув чудовий український актор та режисер Леонід Биков. Завдяки Захарову, який сам був льотчиком-винищувачем, воював, слідство проводилося дуже ретельно. Проводилися консультації з експертами, автогонщиками. В результаті виявилося, що молодий водій зустрічної вантажівки, якому загрожувало позбавлення волі, у тому, що сталося, був невинний. Биков був тверезий, але схибив, скоріш за все, через втому. Інфаркту у нього не було, він не відпускав педаль гальма до останнього, намагаючись уникнути зіткнення.
Ще більш серйозним випробуванням для генерала Захарова та його підлеглих – київських міліціонерів, стало розслідування обставин зникнення Євгена Борисенка – сина секретаря ЦК КПУ Миколи Борисенка. Сам Віталій Федорович так розповідав про це:
- 7 листопада 1970 року на елітній дачі в Конча-Заспі відпочивала компанія молоді, в котрій були діти вищої партійної та державної еліти УРСР. Як з’ясувалося згодом, після вживання алкоголю виникла сварка, котру деякий час потому було владнано. Як стало відомо, після цього безслідно зник син людини, яка в Україні входила до першої п’ятірки партійних керівників того часу, члена ЦК і політбюро.
Було встановлено, що Євген Борисенко сам залишив дачу – і начебто розчинився. До пошуків зниклого були залучені не лише тисячі співробітників київського гарнізону міліції та Київської області, але й військовослужбовці. Були досліджені десятки квадратних кілометрів прилеглої території, всі водойми, що знаходилися поряд – до того ж деякі з них не лише підлягали траленню, але й осушувалися.
Не зважаючи на всі зусилля, що їх було докладено, пошук результатів не дав. Не знайшлося ані свідків, ані речових доказів, які б могли внести ясність в цю справу. Як результат - на 7 років позбавлення волі було засуджено, фактично, невинну людину – водія секретаря ЦК М.Борисенко Загуру.
Ця історія отримала продовження у 1976 році, коли в Києві було скоєно замах на вбивство малолітньої дівчинки – десятирічної Анжели Могильної. Дитину, ще живу, з чисельними ножовими пораненнями знайшла 10 березня 1976 року за місцем проживання її мати. Батько дівчинки був співробітником міліції – Павлом Могильним.
Розслідування злочину проводив сищик, який був справжньою легендою не лише київського, але й всього українського карного розшуку – Борис Хряпа. Саме він, від початку побачив певні розбіжності в показах потерпілої – матері дівчинки, і в обставинах скоєння злочину. Тому й запідозрив у скоєному саме матір – Марцеліну Могильну. В результаті кропіткого та ретельного розслідування ці підозри знайшли підтвердження. В родині давно між батьком та матір’ю були негаразди, що, напевне, й стало мотивом злочину.
Раптом ця справа набула