Перехрестя долі, стр. 134
А строк, що потрібен, аби підготувати співробітника, котрий досить гарно розуміється на цій діяльності – щонайменше п’ять років. То що ми можемо вимагати від нашої поліцейської структури, котра була сформована без урахування перевірки даних кандидатів, без урахування відповідних оперативних можливостей, й без урахування практичної діяльності співробітника?! Не варто очікувати на справжні результати.
Чому так відбувається? Перш за все, на мій погляд, тому, що відсутня спадкоємність, що її саме в цій системі суворо дотримувалися. Мало того, що вона відсутня у повсякденній діяльності поліції – внаслідок того, що „старі кадри” масово залишили службу. Наразі тому, що „не прийшлися до двору”! Її навіть в законодавчих актах не закріплено! Якщо, наприклад, у прикінцевих положеннях закону „Про Національну Гвардію” написано, що Національна Гвардія України є спадкоємицею Внутрішніх військ МВС України, то, нажаль, в законі „Про поліцію” жодного натяку на щось подібне немає.
Що ж виходить?! Поліція у нас виникла з порожнечі? З’явилася на світ неначе та Афіна з голови Зевса? Чи то була народжена „цнотливими дівами, що їх вже годі шукати”? Наразі, міліції неначе й не було взагалі. Ось лише виникає питання: „Кому ж належали раніше всі ті будівлі, приміщення, зброя, санаторно-курортний, медичний комплекси, що сьогодні перейшли у володіння поліції?! Звідки це усе? І на яких підставах отримане? Небажання сьогодні замислюватися над подібними питаннями, може призвести до правових колізій у майбутньому.
Нажаль, саме за умов відсутності спадкоємності, та бажання вщент зламати все, що стосувалося міліції, оперативна робота у сучасних органах внутрішніх справ знаходиться, складається таке враження, в цілковитому запустінні. А як ще могло повернутися – коли оперативно-розшукові справи щодо сили силенної злочинців, котрі містили у собі величезний масив дорогоцінної інформації та накопичувалися роками, було припинено?
Аби мене не звинуватили в марнослів’ї, наведу витримку з статті, що її було опубліковано 20 березня 2017 року на одному популярному українському інтернет-порталі. Це було інтерв’ю з генералом поліції третього рангу начальником ГУНП в Одеській області Дмитром Головіним. Наведу лише декілька фраз, що присвячені питанню, що ми його обговорюємо в даному розділі:
„Принципи роботи з агентурою нікуди не поділися. Але більшість обставин змінилися. В тому ж таки БНОНі , десь рік чи то півтора не було „секретки”, не було „дев’ятки”, тому люди не мали змоги працювати з агентурою. Частину агентури було втрачено... з тією частиною, що залишилася й залишається надалі, виникли складнощі, зараз ми їх намагаємося подолати. Якісний склад змінився не на краще. Вже немає такого, як то було раніше, тотального придбання агентури... Та й оперів, котрі працювали завдяки власному авторитету - залишилося надто мало. Гроші? 250 гривень чи то 2000 гривень за інформацію стосовно вбивства, котре коштує 20 тисяч доларів? Вибачте мені, але це – нісенітниця. Нісенітниця полягає ще й в тому, що ми обмеженні у коштах під час оперативних закупівель. Автомат зараз коштує 1200 доларів, а я маю можливість витрати на нього, образно кажучи, 500 доларів, за законом...”
„Ми цілковито втратили СІЗО. Це просто будинки відпочинку для злочинців! В кожній камері телефони, за окрему платню розмістять у камері де є безкоштовний Інтернет. Про яке перекриття йде мова? Ми намагаємося щось вдіяти, але потрібні комплексні заходи. Юстиція – це одне, а ми - інше, а результат маємо – не СІЗО, не місця позбавлення волі, а місце звідкіля облаштовуються шахрайства, здійснюється керівництво злочинними групами.
Проблема взаємодії з органами виконання покарань - це дуже серйозна проблема. СІЗО перетворилися на мозкові центри злочинності, на університети, де готують кваліфікованих злочинців...”
(опубліковано – інтернет-видання „ОРД”, „Одеса. Нацполіція. Основи нової країни -2” 20.03.2017)
Коли сьогодні деякі керівники системи МВС, а, тим більше особи, що наближені до них, роблять заяви стосовно того, що агентурну роботу в системі МВС буде відновлено буквально найближчим часом, та, більш того, їй буде надано розмаху, небаченого досі, мені кортить поставити питання: „А чи розуміють високоповажні пани, про що вони взагалі ведуть мову?!”
Їх розмови щодо того, що нібито „раніше у міліції оперативній роботі не приділяли належної уваги”, позаяк і плани стосовно „перезапуску” цієї роботи виключно за закордонними зразками та лекалами нічого, окрім скепсису викликати не можуть. Нападки на міліцію залишу на совісті тих, хто говорить – щодо її роботи саме за цим напрямком вище сказано більше, ніж досить. А от щодо зарубіжного досвіду... Справа це, поза всяким сумнівом, корисна. Вже 2003 року ми „приміряли на себе” дещо із напрацювань тієї ж поліції США – здебільшого це стосувалося відмови від надмірної бюрократії та більш широкого застосування в оперативній роботі сучасних технічних новацій. Разом із цим необхідно враховувати той беззаперечний факт, що саме оперативна робота органів внутрішніх справ, як, напевно, жодна інша має будуватися та розвиватися виключно виходячи із національних, місцевих реалій, традицій, законів та звичаїв.
Можливо, хтось з моїх колег, котрі дотримуються геть вже „суворих правил”, може вирішити, що в цьому розділі я дозволив собі щось зайве. Або хтось із журналістів спробує знову звинуватити мене у „розголосі таємниць”... Панове, а чи варто із маніакальною впертістю старої діви чіпко триматися за „таємниці”, що давно вже, насправді, перетворилися на „секрет Полішинеля”? Безперечно, в оперативній роботі є моменти, що повинні лишатися „під грифом” – позаяк сама ця робота втратить будь-який сенс. Але боротися слід геть з іншим!
Задля обґрунтування власної думки дозволю собі навести ще один приклад, що його нині геть забуто. І