Перехрестя долі, стр. 133
І нехай злочинні спільноти та групи, що діють сьогодні в Україні і гадки не мали відмовлятися від „старих справ”, зокрема, крадіжок, пограбувань, розбоїв, або, скажімо, викрадення автотранспорту, втім, необхідно розуміти та визнавати інші реалії. У відповідності до них знаряддям злочину все частіше стає не „фомка”, ба, навіть не пістолет, а комп’ютер. Проникнення до закритих комп’ютерних мереж банківських, фінансових, та навіть державних установ, зухвалі злами та хакерскі напади – ось ті методи, до яких криміналітет прагне сьогодні.
Отже, відповідно, сучасні поліцейські потребують надійних джерел оперативної інформації саме у середовищі тих осіб, котрі можуть бути причетними до скоєння саме таких злочинів. Старі підходи та методики, нехай би їх вже сто разів було перевірено, тут вже не спрацьовуватимуть!
Злочинність, нажаль, молодшає. Можна скільки завгодно побиватися із цього приводу, але, перш за все, слід дивитися на ситуацію тверезо та прагматично. Тобто – посилювати оперативні позиції. Набувати джерела інформації не лише в молодіжному, але й в підлітковому середовищі. Абстрактні розмови щодо прав дітей, є гарними та в чомусь навіть вірними... Аж доти, допоки хтось із цих дітей не стає легкою здобиччю наркоторгівців. Або – жертвою жорстокого злочину, що його було скоєно його ж однолітками, такими ж учорашніми дітьми. Злочини, що їх цілком можливо було б попередити – за умови своєчасного отримання відповідної інформації...
Не менш актуальним і надалі лишається питання щодо ведення оперативної роботи, котру має бути скеровано на протидію проникненню представників криміналітету до лав самих правоохоронних органів.
Не знаю, як, кінець-кінцем буде збудовано систему підготовки оперативного складу у новій українській поліції, але вже сьогодні кадрова робота у ній викликає, скажімо відверто, певні питання. Чим іще, окрім дуже вагомих прорахунків у системі прийняття на службу нових співробітників можливо пояснити інциденти із взаємним побиттям співробітників нової поліції (навіть – офіцерів-жінок!), факти затримання поліцейських під час отримання ними хабарів, скоєння інших грубих порушень не лише посадових правил та інструкцій, але й Закону, що їх періодично висвітлюють ЗМІ. Як на мене, боротися з цим необхідно із максимальною жорсткістю – не лише негайно звільняти „правоохоронців”, котрі заплямували себе, але й ставити питання щодо професійної придатності безпосередньо тих осіб, котрі допустили їх появу у лавах поліції. Тих, хто розглядав дані кандидатури, та приймав схвальне рішення щодо їх придатності.
Не буду уподібнюватися тим, хто беззаперечно стверджує що, нібито, „раніше і сонце було яскравішим, і трава – більш зеленою”. Але, все ж-таки, дозволю собі зауважити, що в свій час до прийняття на службу до міліції співробітників ставилися набагато більш серйозно та професійно. На будь-якого кандидата очікувало тривале та поглиблене дослідження, що мало назву „спецперевірка”. Та й полягала вона аж ніяк не лише у тому, що дільничний інспектор міліції ходив та опитував усіх мешканців під’їзду та вулиці за місцем його проживання щодо поведінки та способу життя, зв’язків та інших речей, що характеризували здобувача. Це була лиш одна із частин перевірки, що її поміщали до особової справи майбутнього співробітника органів внутрішніх справ. Насправді, ця тека складалася із двох частин – гласної перевірки, що її було проведено стосовно співробітника, та перевірки негласної.
Саме до розділу „негласна перевірки” і вміщувалися документи, котрі охоплювали перевірку кандидата, що її було проведено із використанням оперативних можливостей органів внутрішніх справ, різноманітними системами. Але й цим справа не обмежувалася – мало того, що перевірку проводили силами системи органів внутрішніх справ, така ж робота провадилася оперативними системами служби безпеки. І саме таким чином – щодо кожного потенційного співробітника!
Під час цього піддавалося перевірці не лише нинішнє місце його проживання, але й у тих населених пунктах, де кандидат проживав раніше, теж проводилася аналогічна перевірка. Перевірці піддавалися і найближчі родичі – зокрема, й оперативним шляхом. Подібна перевірка аж ніяк не зводилася до отримання довідки у інформаційному бюро щодо наявності або відсутності судимостей у близьких родичів...
Вивчався весь комплекс інформації щодо людини, котра завтра може одягнути міліцейські погони (аж ніяк не важливо – офіцерські, чи то молодшого сержанта!). За матеріалами перевірки складалися відповідні висновки, що їх затверджували високоповажні керівники, котрі підходили до цього питання досить прискіпливо та намагалися не лише ставити підпис під документами, а ще й попередньо читати їх.
Такі перевірки могли тривати до року включно. Але коли вже людина потрапляла служити до органів внутрішніх справ, на той момент всі її моральні, ділові, фізичні та інші якості, було вже вивчено та оцінено. Отже, її керівник вже був підготований для того, аби знати – кому й які команди давати. Втім, навіть за таких умов дурні та мерзотники примудрялися просочуватися навіть крізь таке „решето”. Убезпечитися від них на сто відсотків не має змоги будь-де.
Втім, це була розмова щодо того, як відбирали до міліції, так би мовити, „взагалі”. Те, яким чином співробітники міліції здійснювали перехід до оперативних служб, заслуговує на окрему розмову. Оскільки, новий співробітник, прийшовши до міліції, мав змогу потрапити до оперативних служб – карного розшуку, ВБРСВ та інших оперативних підрозділів, лише у виключному випадку.
В ті часи, коли я прийшов до служби, людина могла стати оперативником лише після двох – трьох років роботи на посаді дільничного інспектора, дільничного інспектора у справах неповнолітніх, або ж слідчого, чию діяльність тоді до оперативної не відносили. Це сьогодні усіх слідчих допущено до неї.
Аж ось роки за два, а то й за три, керівництво, побачивши, що ти є людиною адекватною, правильною, гідно виконуєш доручення, що їх покладено на тебе, могло цілком серйозно розглядати питання щодо твоєї служби в оперативному підрозділі. Лише тоді у молодого співробітника з’являвся шанс перейти працювати до карного розшуку.
І, знову ж-таки, коли він приходив до карного розшуку – ніхто його до оперативної роботи не допускав. Людині потрібно було прослужити шість місяців чи то навіть довше задля того, аби отримати спеціальний допуск до оперативної діяльності. А допуск цей, поміж іншим, полягав у суворому іспиті: на знання відповідних наказів, вміння проводити відповідні заходи.
Окрім того, перш, ніж тебе буде допущено до оперативної діяльності – ти повинен був вирішити питання щодо придбання оперативного „джерела”, здебільшого самостійно.