Перехрестя долі, стр. 132

Втім, тривало це недовго. Тепер двійко взяли у розробку серйозно та цілеспрямовано. Дуже швидко вони зізналися у скоєному... Обидва відповіли за душогубство за усією суворістю закону.

Оперативне джерело завжди ходить „краєм”. Необережне слово або вчинок, помилка у діях, що ламає „легенду”, невідповідність „образу”, що його було створено – коротко кажучи, будь-яка дрібниця, що може призвести до „засвітки” перед злочинцями, має лише одну ціну. Смерть. До того ж, скажімо відверто, не дуже просту і не таку швидку...

Все це сказано до того, що зводити мотивацію людей, котрі ставали негласними інформаторами міліції, до одного лише бажання заробити, не можна у жодному разі. Не та ціна... Та й заробіток, на жаль, не такий вже й великий. У будь-якому випадку – за такого ризику.

Та й не вийде це у першого-ліпшого. Окрім абсолютно сталевих нервів, сміливості та певної авантюрної „жилки” висококласному спеціалістові у цій галузі потрібні ще безліч якостей. Наприклад - неабияка акторська майстерність! І не самим лише оперативним джерелам, а й самим сищикам! Бо серед прийомів оперативної роботи є й метод особистого сиску, що його нині даремно забули.

Навіть з історії нам відомі чисельні факти оперативної роботи співробітників царської поліції, котрі, маскуючись, особисто входили у довіру до злочинців, та, згодом, викривали їх у скоєнні тяжких злочинів. Історія зберегла деякі з імен цих вмільців – наприклад, славетного сищика Путіліна...

Коли пригадати найбільш славетних сищиків – персонажів художніх творів (того ж таки корифея жанру Артура Конан Дойля), то вони, за словами авторів, використовували лише цей метод задля розкриття злочинів!

А що стосується реального життя, то такі приклади мені відомі. Начальник Управління карного розшуку Харківської області Олександр Чумак. За часів, коли він був молодим оперативником, ним активно використовував метод особистого сиску. Нажаль, під час затримання злочинців, що їх було викрито, отримав тяжке поранення.

Тим, хто не замислюючись, не намагаючись дістатися суті питання, сприймає діяльність міліцейських „джерел” виключно як ганебне доносительство, заперечу у ще одному аспекті. Нерідко, саме діяльність цих людей допомагає відновити справедливість, врятувати людину від покарання на яке вона не заслуговує.

У місті Миколаєві було вбито людину. Труп було знайдено на вулиці, але досить швидко уважні опери й експерти встановили, що – по-перше вбивству передувало застілля, а по-друге вбивство було скоєно взагалі не на вулиці. Але де? І ким? За підозрою у вбивстві було затримано близьку знайому потерпілого, таку собі Ірину. І з усього виходило, що в той нещасливий вечір поряд з ним була саме вона.

Так, заперечувала... Але, так невдало та невиразно, що жодної довіри її слова не викликали. Абсолютна більшість вбивць волає: „Ні, це не я!”, одночасно гупаючи себе у груди кулаком. Зрозумілих пояснень з приводу того таки вечора, коли, відповідно до даних експертизи було вбито потерпілого, вона чи то не змогла дати, чи то не бажала цього робити.

Рівно три години знадобилося досвідченому „джерелу” , аби встановити істину. Дійсно, Ірина не вбивала... Але, з цілком зрозумілих причин, казати правоохоронцям правду теж не збиралася. Злочин було скоєно на квартирі її коханця, такого собі Сергія, де напередодні трійця пиячила. Слово за слово, склянка за склянкою... А тут, так недоречно, пригадався борг, котрого потерпілий аж ніяк не поспішав повертати Сергію. Як нерідко трапляється в подібних випадках, мирне пияцтво перетворилося на сварку та бійку. Під час неї Сергій скористався ножем, яким й поставив останню крапку у сварці.

Вбивця відповів за скоєне. А безпутна Ірина, що мало не потрапила на довгі роки до „місць не надто віддалених”, проходила у справі свідком.

Безумовно, уявляти всіх міліцейських агентів такими собі „лицарями плаща та кинджалу”, „без страху та докори” , було б вкрай невірно. Самі розумієте - серед цих людей, що в переважній більшості є представниками не найкращих прошарків суспільства, трапляються різні люди. Траплялися й такі, що ставилися до своєї роботи як-небудь, чи то, скоївши злочин, намагалися використовувати власне становище в якості „індульгенції”. Траплялися й гірші випадки – зрадники, та такі, що працювали на два „фронти”...

По сьогодні згадується не надто приємний випадок, коли виникли підозри стосовно агенту, що перебував на зв’язку у Криму. Деталь до деталі, дрібниця до дрібниці, сумнів до сумніву, а маленька брехня, як відомо, народжує великі підозри – аж ось він власною персоною, не зважаючи на знання міліцейських таємниць, потрапив до розробки.

Нажаль – підозри знайшли підтвердження, так би мовити, з горою. Натомість допомоги карному розшуку у викритті злочинців, ця людина твердо стала на протилежний бік барикад. Тісно „заприятелювавши” з людьми, що розповсюджують наркотики, він почав „працювати” на їх користь.

Безумовно, ідеальними ні міліцейські інформатори, ні система роботи з ними, не були. Втім, на моє переконання, шукати взагалі що-небудь „ідеальне” в роботі органів правопорядку – справа заздалегідь марна. Керуючи різними підрозділами, котрі безпосередньо займалися оперативно-розшуковою діяльністю, я це, звісно, бачив. Бачили й інші керівники системи МВС. Й вживали відповідні заходи.

Пригадую науково-практичну конференцію, що проходила у Дніпропетровську, що на ній я був присутній у ранзі Першого заступника держаного секретаря МВС України – начальника Головного управління боротьби з організованою злочинністю. Одним із головних питань, що піднімалися на ній була саме стратегія реформування оперативної роботи в українській міліції, котру ми виробляли.

Які ж проблеми поставали перед нами? Які завдання?

Перш за все – домогтися, аби робота міліції, так би мовити, „крокувала в ногу” з життям. Тобто – відповідала тим реаліям, тим змінам, що відбувалися й відбуваються у суспільстві загалом, і, скажімо, у тій її частині, що не дотримується закону.

Злочинність, світ криміналу трансформуються та змінюються так само невпинно та стрімко, як і світ нормальних людей. Нам було зрозуміло, що злочинець сьогодні – це аж ніяк не похмурий „урка” в треусі та ватнику, що має під полою „фінку”, або обріз. Представники сучасного криміналітету – це, часто-густо добре освідченні люди, що непогано „підковані” юридично, технічно та мають різноманітні контакти та зв’язки не лише у злочинному середовищі. Це особи, що мають більш, ніж пристойний вигляд, володіють етикетом, здатні підтримати світську бесіду,