Перехрестя долі, стр. 130

У нинішні, надто складні для України часи розгулу злочинності, все частіше відбуваються зухвалі розбійні напади, під час яких у потерпілих „вилучаються” величезні суми готівкою. Миттєвий удар – і у руках озброєних грабіжників опиняються торба або кейс з пачками грошей. Суми, повторююсь, вражають – мільйони у гривні, десятки або сотні тисяч у іноземній валюті. Не будемо теоретизувати щодо того, звідки пересічні громадяни беруть такі суми готівкою. Краще поміркуємо з такого питання: звідки злочинці напевно знають – що, де і у кого брати? Безумовно, подібним нападам передують, як правило, тривале слідкування за потенційною жертвою, ретельне вивчення способу життя, розпорядку та маршрутів потерпілих (тобто, по суті, вже прийоми та методи з арсеналу оперативної, негласної діяльності!). Втім, не лише вони! Не на вулиці ж знаходять заможних громадян бандити – за якимись особливими прикметами, що відомі лише їм. Місце та час „експроприації”, після котрої у дев’яти випадках з десяти зникають цілком безкарно, вони обирають теж не випадково.

Як людина, котра має певний досвід оперативної роботи, дозволю собі припустити – злочинці у всіх таких випадках якраз і використовують роботу інформаторів, що їх було введено до тих чи інших фінансових установ, підприємств, де, власно і відбувається отримання готівки... Або ж – до найближчого оточення потенційних „цілей”. Окрім цього, використовуються і технічні можливості отримання конфіденційної інформації. Пояснити іншим чином настільки високу точність їх дій без залучення версій щодо паранормальних здібностей та іншої містики, взагалі не видається можливим!

На жаль, укорінення злочинними угрупованнями, організаціями та спільнотами власної агентури не лише до тих сфер, що є для них потенційними об’єктами незаконного збагачення, але й до правоохоронних органів – це реальність, з котрою мені та моїм колегам довелося стикнутися навіть не вчора, а набагато раніше. Втім, поки поставимо декілька запитань.

Чи може сьогодні правоохоронна система не давати адекватної відповіді щодо дій злочинного світу, керуючись при цьому міркуваннями, вибачте, чистоплюйства? Чи є це розумним? Чи є це припустимим? Особливо, у тих випадках, коли ціною питання „Як швидко буде припинено діяльність кримінального угруповання?”, є ніщо інше, як людські життя?! Задля підтримання власної точки зору дозволю собі навести конкретний приклад:

Наприкінці 1995 року в Луганській області з’явилася справжнісінька банда. В Брянці, Стаханові, Алчевську, Перевальську та інших населених пунктах півдня області розпочалась ціла серія зухвалих розбійних нападів на помешкання громадян, переважно – на приватні будинки. При цьому злочинці, що діяли, безперечно, за „наводкою”, жертви вибирали серед людей хоча б більш-менш заможних (за їх поняттями на той час) – тих, хто торгував на базарах, займався підприємництвом. Жорстокість під час нападів вони виявляли патологічну – мало у якому випадку справа обходилася без катувань, що за їх допомогою у потерпілих виривали відомості про те, де вони зберігають власні заощадження. Найулюбленішими знаряддями тортур була модна в ті роки поміж вимагачів праска, та – „фірмовий знак” угруповання – чайник із окропом. Саме із вживанням нього бандити методично обварювали кінцівки жертв, що втрачали розум від болю. Були й інші риси, що їх „вирізняли” – огидні до незмоги. Якщо поміж потерпілих, на біду, була молодо дівчина, її, на додачу до пограбування, ще й неодмінно ґвалтували. Найнеприємніше – бандити були озброєні вогнепальною зброєю. Спочатку вбитих під час нападів не було – лише ті, кого побили до втрати свідомості, закатували напівсмерть, обварили, зґвалтували. Але... Декілька „попереджувальних” пострілів під час нальотів бандити зробили. А отже, як усвідомлювали всі ми - рано чи пізно стрілятимуть і по людях.

Трагедія трапилася у січні 1996 року в селі Михайлівка Перевальського району. Там під час нападу на приватний будинок були вбиті власник помешкання, його мати, дружина та син. Останнього нелюди не лише позбавили життя – закатували до смерті. Фактично – придушили, методично обмотуючи голову та обличчя клейкою смужкою... Дивом залишилися живими невістка господаря, що її окрім пострілу упритул ще й добивали ножем та двійко її маленьких діток. Їх один з бандитів не вбив на місці, а лишень „відпустив” – роздягнених у зимову ніч.

Керівництво оперативною групою із розкриття розбоїв, я, за наказом начальника УМВС України в Луганській області, взяв на себе. Виїхавши на місце – до центру умовно визначеного ареалу активності банди, створив оперативний штаб, що поєднав усі регіони, котрі потрапляли до нього. Тепер вони діяли за єдиними завданнями та планами. Весь гласний та негласний міліцейський апарат було, звісно, поставлено і на ноги і, як то кажуть, „на вуха”. Засідки, відпрацювання, перевірки на дорогах, оперативні комбінації, що були одна хитріша від іншої – все це було марно... Банда нападала і надалі, все більше звіріючи та нахабніючи із кожним наступним з нападів.

Це тривало доти, доки на зв’язок не вийшов один з найдосвідченіших „негласних співробітників”, що перебував на зв’язку у заступника начальника Перевальського РУВС області та, що його, звісно ж, було останнім часом зорієнтовано на одне – пошук будь-якої можливої інформації стосовно банди, що розшукується. Саме особиста зустріч із ним дала практично весь „розклад” банди. Далі до справи було підключено відповідні спеціальні підрозділи міліції. За деякий час я мав на своєму робочому столі повне „портфоліо” угруповання – із фотокартками, зв’язками та адресами.

Кінцевим результатом цієї розробки стала широкомасштабна операція, під час якої було задіяно як оперативний склад, так і спецпідрозділ міліції особливого призначення, що її було розпочато у п’ять годин ранку. Тривала вона майже шість годин. До одинадцятої ранку було затримано двадцять сім бандитів із ватажком включно. Він чомусь носив прізвисько „Ленін”. Речові докази, що їх було вилучено під час обшуків заледве вмістилися у дві вантажівки, та згодом зайняли мало не піврайвідділу, де їх складували. Банда припинила своє існування буквально за один день.

Пояснення щодо невловимості злочинців (до пори), було. Як з’ясувалось згодом - цілком конкретне. У складі угруповання перебувало десь із тридцять п’ять чоловіків років по тридцять віком. Здебільшого вони були несудимими та мешкали у різних населених пунктах.

„Працювали„ вони не усі гуртом, а „позмінними бригадами”, що їх збирав та інформував особисто „Ленін”. Під час пограбувань тягли все, що могли підняти та винести – не лише гроші, вироби із золота, або, скажімо, дорогу побутову техніку, але й меблі, холодильники, каструлі, столові прибори та ковдри із подушками. Якщо вже дві машини краму було вилучено у бандитів під час їх затримання, то переважну