Перехрестя долі, стр. 129
І ще – у мене виникло цілком слушне питання: „А чого ж, власне, вони так домагалися раніше, до того ж - роками?!” Відвертості, демократії та гласності, цілковитої відкритості правоохоронних органів перед суспільством... Але ж варто було лишень трошки підняти „завісу таємниці” – налетіли гуртом, та почали звинувачувати у бозна-чому! Так, розумом деяких людей не осягнути...
Нічого таємного тоді я, звичайно ж не розголосив. Оскільки головна таємниця в оперативній роботі – то особисті дані негласних співробітників. Та, деякою мірою, її прийоми та засоби. Хоча... Щодо останнього можна й посперечатися. Останніми роками на населення цього самого „пострадянського простору” було вивалено силу силенну інформації за даною темою. „Заслуга” тут, в першу чергу, чисельних талановитих (та не дуже), таких, що знайомі із предметом (та таких, що геть у ньому не тямлять), авторів, котрі пишуть та знімають кіно- та телефільми у кримінально-детективному жанрі. Одного лиш Даніїла Корецького, аби висвітлити питання, що ми його згадуємо, вистачило б з горою.
Втім, закордонні діячі мистецтва теж не лишаються поза даною темою. Як приклад можна навести відмінний фільм Мартина Скорцезе „Відступники”, в якому агентурно-оперативну діяльність поліції США не лише втілено у всіх подробицях, а, як то кажуть, розкладено по полицях. І не лише її! Усе згадане вище аж ніяк не завадило фільмові отримати премію „Оскар”. І ніхто навіть гадки не мав щодо того, аби звинуватити його творців у чомусь поганому.
І, відверто сказати, чималий внесок у висвітлення агентурної роботи – і не лише міліції – внесли на пострадянському просторі власне журналісти. На превеликий жаль, не без їхньої безпосередньої участі було створено й посилено в суспільстві негативне сприйняття таких понять як „агент”, „агентура”, „негласні заходи” й подібні до них. Ганебні визначення „стукач”, „сексот”, „доносчик” мандрували й мандрують досі з однієї статті до іншої. В своїх „викриттях” дехто доходить до того, що записує, не дивлячись, усіх без винятку негласних співробітників (а на додачу й тих оперативників, котрі з ними працюють) в „навідники” й „злочинці”. Не будемо з подібним полемізувати... Краще спробуємо дістатися суті даного питання максимально професійно й безсторонньо.
Отже, спершу слід визначитися з питанням: хто такий агент? Найкраще визначення, напевно, наведено в тлумачному словникові Брокгауза й Єфрона, де тлумаченню різноманітних сенсів цього слова присвячено майже сторінку. Але нас цікавить саме таке: „Агент поліцейський – особа, що діє за дорученням поліцейської чи то адміністративної (розпорядчої чи виконавчої) влади в середині та зовні держави задля відкриття слідів політичного чи то кримінального злочину й задля переслідування тих, хто переховується від суду. Такі агенти називаються таємними, тому, що всі доручення отримують негласно.” *
Не ризикну стверджувати на сто відсотків, коли саме у світі з’явилися перші агенти. Можливо, ще за часів Стародавньому Риму, що мав досить розвинуту правоохоронну систему. Можливо, це сталося раніше - у стародавніх державах Греції, Єгипту чи то цивілізації шумерів. Напевно змога сказати лише одне – за первісно-общинного ладу агентів не було. Та й кого було вербувати нашим предкам-неандертальцям? Динозаврів? Чи то мамонтів?
Це, звісно, жарт, та коли говорити серйозно, то інститут таємних співробітників, що діють негласно, виник одночасно із виникненням у людства держави, з усіма атрибутами, що їй присталі – верховною владою, судами, армією й правоохоронними органами. Не торкатимемося дій й організації роботи останніх в інших спецслужбах. Наша тема – міліцейські та поліцейські органи, про них і поговоримо.
* Енциклопедія Брокгауза й Єфрона - С. – Пб.: Брокгауз-Єфрон. 1890-1907.
Чи можлива робота правоохоронців без використання агентури? Безумовно – так. Але - виключно при розкритті злочинів «ідеальних», що їх скоєно за умов очевидності. Тобто, кажучи просто – відкрито й усіх на очах. У таких випадках, як правило – і свідків більш, ніж достатньо, й інших речових доказів, що необхідні аби притягти зловмисника до відповідальності теж вистачає. Але складність полягає в тому, що абсолютна більшість злочинів (особливо таких, що є тяжкими, і, котрі становлять найбільшу суспільну небезпеку), здійснюються в умовах неочевидності. Вони, говорячи мовою професіоналів латентні. Що вже й казати, коли цілком звичайна крадіжка (не важливо – кишенькова, чи то, припустимо, квартирна) є таємним викраденням майна. Саме так записано в Кримінальному Кодексі...
То що казати про злочини більш витончені, не злякаюся цього слова – професійні, такі, що їх ретельно планують, обмірковують й готують? Про здирництво, серйозні пограбування, збут наркотиків чи то зброї, вбивства „на замовлення”? Нажаль, відеокамери, що їх встановлено вулицями міста, чи сільської місцевості, враховуючи усю їхню користь, в допомозі не стануть.
Організовані злочинні угруповання – чи то кримінальні синдикати, що орудують у сфері економіки, чи звичайнісінькі бандити, власну діяльність, а, особливо, плани щодо такої, теж аж ніяк не афішують. От якось не довелося жодному з моїх колег за всі роки, що вони прослужили у міліції, бачити на вулицях вивіски на кшталт „ТОВ Рекет для усіх” або ж „Кооператив „Кілер” Приймання замовлень цілодобово”. Боротьба із сучасною злочинністю, що давно вже стала транснаціональною, такою, що використовує у своїй кримінальній діяльності останні наукові досягнення та технічні новинки, залучає собі на „службу” висококласних фахівців у найрізноманітніших галузях – справа серйозна. Насправді – це війна. Причому – війна таємна, недарма ж правоохоронці-професіонали давно вже ведуть мову про „бандитське підпілля”. І як у будь-якій війні тут не обійтися без розвідки, контррозвідки та діяльності цілого апарату таємних, негласних співробітників. Тим більше, що криміналітет