Перехрестя долі, стр. 12
Літо добігало кінця, в свої права впевнено вступала осінь – з дощами, пронизливим вітром та вогким повітрям. Валерій Васильович захворів і відлежувався дома, в Харкові. „Обласну бригаду” в райцентрі було віддано під єдиновладне керівництво моєї скромної персони, і, сидячи за столом, що став для мене майже рідним, я розмірковував про мінливість буття і про те, що в обласній інспекції у справах неповнолітніх вже, схоже, забули про моє існування. Саме тоді і сталося довгоочікуване...
Все в тому ж багатостраждальному Соколово за крадіжку з кіоску було затримано не в міру прудкого, як для свого віку, хлопчака. Звісно, що в процесі роботи з малим злодюжкою, міліціонери завітали до його домівки, аби вилучити награбоване. І як же вони здивувалися, коли разом із цукерками і консервами, що їх було вкрадено з ларька, в підвалі знайшовся один з трьох ПКШ, викрадених з музею. Ось так знахідка!
До роботи з „піонером-антигероєм” ми стали вдвох з Олексієм Михайловичем Давидовим, що був одним з найкращих співробітників місцевого карного розшуку. Було йому на той час років за п’ятдесят, практично все життя він прожив в Зміїві і знав там, так би мовити, всіх і вся. Хлопець, правду казати, не довго запирався. З його слів виходило, що напад на музей він здійснив в компанії ще чотирьох пройдисвітів – і мали вони на меті саме заволодіння зброєю.Що більше він говорив, тим страшніша вимальовувалася картина - з’ясувалося, що хлопці цілком серйозно, без іграшок мали намір, добре озброївшись, створити справжнісіньку банду, в складі якої і орудувати, наводячи жах на околиці, а за необхідності - ховатися в місцевих лісах, наче партизани.
Саме ця „зондер-команда” і вдерлася посеред ночі до музею, поцупивши пістолети-кулемети, що потрапили на очі, а на додачу до своєї „здобичі” прихопили каску і якійсь багнет. Озброїлись... Всіх чотирьох учасників пограбування ми спокійно пов’язали тієї ж ночі – за адресами, котрі назвав їх недолугий подільник. Але справжнє полегшення ми відчули тоді, коли вилучили з домівок всі до останнього експонату - саме ті, за допомогою котрих вони мріяли створити щось на кшталт сучасної махновщини.
Втім, як досить швидко з’ясувалося, одними тільки мріями ці „юні обдарування” не обмежилися. Зброя, що мала добрих півсотні років, для використання виявилася непридатною - що ж, не біда! Відклавши на „майбутнє” плани зухвалих нападів, хлопці всерйоз почали займатися крадіжками. Виявилося, що і каса, і п’ятнадцять крамниць – все їхніх рук справа. Свідчення їх виявилися зовсім не порожніми вихваляннями підлітків - підтвердилося це ящиками і мішками тушонки, цукерок, печива та інших продуктів, що їх вони натягли з обікрадених магазинів. Заморилися ми все це вилучати. А ще більше заморилися возити всю цю малолітню компанію на відтворення їх численних „ подвигів”, які, знову ж таки, підтвердили – хлопці не брешуть, це їхніх рук справа! До речі, через пам’ять про єдину, але таку гірку власну помилку, всі хлопці на місце скоєння злочину вивозилися вже в кайданках. Отже, втікачів більше не було.
Неможливо змалювати ту радість, з якою я доповідав про успіхи, що були досягнуті практично по всіх напрямкам в Харків, Ногарьову. Тут і справді було чого радіти - крадіжку з музею розкрито, все викрадене ми повернули, серія крадіжок з крамниць і каси теж розкрито, навіть збитки частково відшкодовано. Правду казати, сліду від чотирьох тисяч карбованців ми так і не знайшли. Отже – якщо не тріумф, то, принаймні, законне задоволення від роботи, що її було успішно виконано.
До речі, Ногарьов, вислухавши мене, сам від радощів в долоні не заплескав. Сказав спокійно: „Ну, давай, організовуй там все, що слід, на завтра я приїду. І з дівчинкою потрібно щось вирішувати...”. Звісно, розкриття справи про зґвалтування дитини мало більшу вагу, ніж крадіжки. Але, й її на той час було майже розкрито - той самий наш втікач, що намагався взяти на себе і касу і силу-силенну крадіжок, брехав як пес. Причина такої поведінки цілком зрозуміла, і її легко було пояснити – злочинці нерідко „зізнаються” у злочинах менш тяжких, аби приховати більш серйозні діяння. А цей нелюд, до того ж, лише чекав на те, що його вивезуть на „місце”, і заздалегідь спланував втечу. Ось вам і „дурник”. З наближенням зими його було затримано, і довелося зізнатися в скоєному. Його було засуджено на п’ятнадцять років, і відправлено до таборів, де він, здається, і згинув. Наразі, подальша доля цієї сволоти мене аж ніяк не цікавила. Хлопчаки, звісно, отримали від суду строки набагато менші - лише їхнього ватажка-організатора засудили на п’ять років, інші відбулися трьома - чотирма роками. Чи взялися вони в майбутньому за розум, чи то вирішили й надалі вдосконалюватися на поприщі бандитського „ремесла” (тим більш, що часи настали відповідні)? Не знаю.
Що я знаю напевне так це те, що в селі Соколово й сьогодні працює музей, що присвячений справжнім героям, туди приїздять екскурсії і закордонні делегації, а інколи навіть реконструюють той жорстокий бій. Приємно усвідомлювати, що в збереженні цього музею є частка і твоєї праці.
Успішна робота по розкриттю злочинів в Готвальдівському районі Харківської області була для мене недаремною. Керівництво Управління карного розшуку зробило мені дійсно „царську” пропозицію - запропонувало посаду