Перехрестя долі, стр. 126
Кажучи про це, хочу нагадати, що саме при Ю. Луценко, коли він обіймав посаду Міністра внутрішніх справ України, в 2005 році, в системі МВС почав діяти спецпідрозділ „Сова”, завданням котрого було розкриття злочинів, котрі були скоєні саме в минулі роки. До штату підрозділу було зараховано досвідчених співробітників оперативних служб, котрі перебували на пенсії.
Пояснення обрання в якості назви щойно створеного підрозділу образу сови, що веде нічний образ життя, напевно, в тому, що пенсіонери МВС, котрі в ньому працювали, в переважній більшості страждали на безсоння... А коли поставитися до проблеми без посмішки, то робота спецпідрозділу почала приносити суттєві результати. розшукові структури на місцях теж почали рухатися, відчувши, що за рівень цієї роботи скоро запитають.
Неможливо не віддати тут належне начальнику Департаменту карного розшуку МВС України, генерал-лейтенанту міліції Василю Паскалу, котрий добре розумів всю важливість цієї діяльності.
Але, як доволі часто трапляється в житті, позитивний розвиток ситуації обірвав трагічний випадок. У вересні 2006 року під час затримання особливо небезпечного озброєного злочинця було вбито співробітника спецпідрозділу „Сова” Анатолія Лавриненко, 43-річного пенсіонера, колишнього співробітника УБОЗ міста Києва. Мали місце й інші факти, що негативно впливали на роботу підрозділу – наприклад, відсутність можливості вести співробітниками оперативну діяльність. Та й звести до мінімуму ризик, що завжди супроводжує співробітника карного розшуку шляхом видачі бойової зброї пенсіонерам, було неможливо...
В результаті діяльність підрозділу „Сова” заглохла, а згодом його взагалі було ліквідовано.
Гарне, в цілому, починання пішло в пісок, а причина, як водиться, у відсутності відповідної уваги, контролю та участі у розвитку ініціативи, котра на це заслуговує, з боку керівників.
Не люблю слова „згадую” – якось воно підкреслює вік, та й, напевно, воно не сприймається новими правоохоронцями, котрі створюють вже свою поліцейську історію. Втім, дозвольте...
Наприкінці минулого і на початку нового століття розкриттю злочинів даного виду, котрих тоді було значно менше, приділялася прискіплива увага. Досить сказати, що раз на рік це питання у прямій постановці розглядалося на колегії МВС України, а на аналітичних засіданнях на місцях – піднімалося практично постійно. Існували в кожному УМВС досить чіткі обліки всіх видів справ даної категорії. І головне – розкриття особливо тяжких злочинів контролювалося МВС. У кожній такій справі, під час її переходу до минулих років, заводилася контрольно-спостережна справа в УКР УМВС. В обов’язковому порядку раз на квартал новий план оперативно-розшукових заходів і довідка про виконання попереднього направлялися до МВС України. Існували відповідні графіки заслуховувань, згідно котрих керівники територіальних УМВС викликалися до столиці задля доповідей про стан роботи із розкриття. Доволі часто ці графіки були узгоджені із Генеральною прокуратурою і разом із начальниками ГУ - УМВС на доповідь їхали й обласні прокурори (адже в той період справи контрольних категорій розслідувалися слідчими апаратами обласних прокуратур).
Як людина, котра відвідувала ці заклади – така вже була посада і у Луганську, і в Дніпропетровську, і в Києві, можу констатувати, що деякі керівники поверталися звідти з „гірчичниками” у вигляді дисциплінарних покарань. А інколи – і втрачали посаду, котру обіймали – в залежності від вважливості справи, що заслуховувалася. Особливо глибоко і серйозно заслуховування проводилися за особистої участі Генпрокурорів Ворсінова Г.Т. та Потебенька М.О. Пройшовши блискучу слідчу школу, вони знали предмет і вміли запитати про роботу із розкриття. Більш того – траплялися в той час і злочини, на котрі Генеральні прокурори виїжджали особисто, разом із Міністром внутрішніх справ. Наприклад, на вбивство Народного депутата України Щербаня Є.О. в Донецьку 3 листопада 1996 року.
Тоді й мови бути не могло, аби залучати до роботи над оперативно-розшуковою справою щодо нерозкритих злочинів минулих років когось стороннього. Всі заходи проводилися під грифом „Таємно”. Саме тому виділялися штатні співробітники КР, котрі за своїми функціональними обов’язками повинні були працювати за цією лінією. В управлінні карного розшуку Харківської області за цими злочинами було закріплено двох інспекторів КР. Очолював роботу щодо навмисних вбивств минулих років начальник „убойного” відділу Управління полковник міліції Бідило І.М.. В інших відділах нашого Управління, котрі займалися розкриттям майнових злочинів, розшуком злочинців та безвісті зниклих, чинили в аналогічний спосіб, виділяючи співробітників. Відповідна робота проводилася і в територіальних органах.
Це давало результат – за рік лише нашим відділом розкривалося від 3 до 5 навмисних вбивств, скоєних у минулі роки. В якості прикладу такої роботи наведу справу жителів Грузії Мхеїдзе і Георгішвілі, котрі зникли безвісті у 1986 році на території Харківської області. В травні вказаного року в 15 кілометрах від міста Ізюм було знайдено автомашину „Волга” чорного кольору. Під час огляду автівки, котрий провели співробітники міліції, було знайдено сліди крові. Речі, що знаходилися у машині, були розкидані, багажник відчинений. За номерними знаками було встановлено, що даний автомобіль належав громадянам Грузії, котрі виїхали у особистих справах до міста Донецьк. Кримінальну справу з урахуванням огляду було порушено за статтею „Навмисне вбивство”. Під час більш прискіпливого огляду транспортного засобу в задньому колесі було виявлено 50 тисяч доларів США, що їх було ретельно запаковано. До Грузії задля роботи по особистостям людей, що зникли, виїхала група розшуківців. Справу було взято на контроль МВС України. У листопаді того ж року під час збору врожаю кукурудзи на полі за 30 кілометрів від міста Ізюм були виявлені скелетовані трупи безвісті зниклих, з кульовими пораненнями в області голови.
Позитивних результатів оперативно-розшукові заходи не дали, і розслідування перейшло до нового року. у 1987 році неподалік траси Харків-Ізюм-Донецьк, на території Балаклейського району було виявлено автомашину „Жигулі”, водія котрої під час пошукових заходів було знайдено задушеним у сусідній лісосмузі.
За даними, що ми їх мали, останній займався приватними перевезеннями, мешкав, і зазвичай брав клієнтів в Ізюмі. Декілька місяців потому аналогічний злочин було скоєно на трасі Ізюм-Донецьк (на Харківській території). Жертвами злочину стали два чоловіки – водій і пасажир, котрі їхали торгувати на один із ринків Донецької області.
З урахуванням обстави скоєння злочинів, аналізу речових доказів, що були, оперативної інформації, стало зрозуміло, що ми маємо справу із злочинним угрупуванням, котре діє на вищевказаній трасі. Кінець 1987 року, наразі, ознаменувався ще одним вбивством на автошляхові – в цьому випадку у жертви було викрадено автомобіль. Потерпілий отримав