Перехрестя долі, стр. 127

В той час вбивства відбувалися далеко не кожного дня, а, тим більше, із використанням вогнепальної зброї. Область буквально „стояла на вухах”. Велика група співробітників Управління розшуку працювала безпосередньо у ареолі, котрий було визначено за результатами аналізу діяльності банди. Це були районні центри Чугуїв-Ізюм-Балаклея. У вечірній та нічний час трасою їздили машини-пастки. Значно посилили переміщення і стаціонарні пости ДАЇ. Було піднято весь негласний апарат, зокрема, із маршрутними можливостями.

За такою роботою минув 1988 рік, однак, напруга не спадала. Новий рік, нарешті, приніс і довгоочікуваний результат – від „джерела” було отримано інформацію про те, родина, котра проживає поблизу міста Ізюм, шукає покупця на запчастини до автомобілю „Жигулі”. Її відпрацювання принесло результат. Обшуки дозволили вилучити у підозрюваних запчастини, що їх було знято із викраденого автомобілю вбитого на трасі водія, а також виявити особисті речі потерпілих.

Під час розслідування злочинців було викрито у вбивстві Мхеїдзе та Горгешвілі, що його було скоєно за два роки до цього. Закономірне питання – чому ми так довго (майже три роки) не могли знайти вбивць? Тому, що уся банда складалася із членів однієї родини – батько, мати, два дорослих сини та їхні невістки. Засуджених поміж них не було, образ життя не викликав підозр. Наразі, обов’язки у злочинній групі було розподілено наступним чином: брати та батько нападали й вбивали, жінки перешивали, ховали, продавали викрадене.

Характеристика цих людей страшна – так, під час вбивства водія у Балаклейському районі вони забрали у потерпілого... 62 копійки! О ці часи... Обласна прокуратура, поєднавши всі злочини, розслідувала їх за статтею КК „Бандитизм”, що була на той час не досить поширеною.

Прискіплива увага під час розкриття злочинів минулих років приділяється спадкоємності оперативної розробки затриманих злочинців. Особливо важлива роль, наразі, відводиться місцям позбавлення волі. Скажу відверто, що в період, коли ці підрозділи знаходилися у системі МВС, співробітники оперативних частин розкривали тисячі злочинів, про більшість котрих було нікому не відомо, тому, що заяви по ним не подавалися, чи то вони приховувалися від обліку міліціонерами. За цими фактами проводилися службові перевірки, летіли погони й „голови” керівників.

Одразу ж чую питання допитливих читачів: „А як щодо „прес-хат”, а як щодо примусу ЗК давати неправдиві показання і притягнення невинуватих до відповідальності?!” Скажу прямо – із „прес-хатами” не стикався, незважаючи на проходження у МВС сходинок від старшини до генерал-полковника. Та й страшно було подумати, що б зробили тодішні керівники УВП МВС України генерал-полковники В.І. Штанько, а згодом – В. О. Льовочкін з підлеглими-„пресовщиками”. Серйозні були чоловіки – це мені відомо не з чуток. А ось надання показів невинними мені знайомо – як і те, чим це закінчується для горе-оперативників. Так, рішенням колегії щодо таких „героїв-сищиків”, котрі в Чугуєвському районі Харківської області затримали „супер-злочинця”, котрий за ковбасу та цукерки „взяв” на себе декілька сотень різноманітних злочинів, їх було звільнено з органів з великим тріском, а прокуратура порушила карну справу проти їхніх начальників-„передовиків”.

Запам’ятався також випадок, гірше якого в роботі сищиків й бути не може: за ґратами, та ще й за „розстрільною” статтею, утримувався невинний. Справа в той період була досить гучною. Було вбито зовсім молодого хлопця, та ще й сина одного із керівників великого підприємства Лозівського району Харківщини.

Картина в цілому була такою: хлопця спочатку душили, а потім холоднокровно добили ножем. Злочинець на машині вбитого вивіз труп у глухе місце, де кинув під міст, а машину загнав до лісосмуги та й спалив. Отже, було скоєно вбивство за обтяжуючих провину обставинах із наступним переховуванням трупа. Звісно, що злочин моментально було взято на контроль вищим міліцейським керівництвом та прокуратурою. Зрозуміло, яку команду віддали сищикам: „Якнайшвидше розкрити злочин, знайти і затримати вбивцю!”

Справа полягала в тому, що докладати особливих зусиль аби його розшукати не доводилося. В двері будинку вбитого, на найвиднішому місці було залишено записку з наступним змістом: „Я тебе шукаю! Терміново потрібно зустрітися! Сергій.” До того ж, стояла дата зникнення потерпілого. У оперативників спрацював „інстинкт мисливця”, і вони досить швидко встановили особистість Сергія. До того ж , на роль головного підозрюваного (читайте – винного), той підходив за усіма статтями. Двадцятирічний Сергій Горлов на той момент був вже двічі судимий за квартирні крадіжки, біографію мав вкрай негативну, до того ж, був наркоманом. Заради справедливості варто зауважити, що й вбитий мав цю пагубну пристрасть, і це давало сищикам простір для створення робочої версії – разом „сиділи на голці”, мали борги, не поділили „ширку” – і ось тобі маєш – хрестоматійне смертовбивство. Тим більше, Горлов своїми діями начебто і підтвердив власну причетність. Він почав переховуватися, демонструючи цим цілковите небажання спілкуватися з міліціонерами. Бігав він недовго – його було затримано та запроторено за ґрати. Санкцію на арешт прокуратура дала із легкістю, враховуючи, так би мовити, негативну характеристику, злощасну записку та бадьорий рапорт міліцейського керівництва: „Вбивцю затримано!”

Версію створили залізну: Горлов довго шукав вбитого, не знайшовши його вдома, вирахував у місті, разом попрямували за наркотиками. А там їх не поділили, і – будь здоров, не кашляй! Затриманий провину не визнавав, однак, санкція, що її було отримано, свідчила про його винуватість. Вже стояло питання про відправлення його із ІТУ до СІЗО. Саме тоді й осенила когось із керівників ідея направити двох молодих співробітників КР, аби „розколоти” стійкого Горлова. Цими співробітниками були я та Анатолій Качанов, котрий щойно прийшов на роботу до Управління. В принципі, ідея була правильна – молоді та рвучкі ритимуть землю, у котрій, скоріш за все, і „закопають” Горлова.

Прибувши на місце, перше, що ми зробили, розпочавши роботу – вивчили речові докази. І виявили, що окрім злощасної записки, немає нічого, що б свідчило про причетність фігуранта до справи. Глибоке вивчення зв’язків затриманого теж не принесло позитивних результатів... сумніви щодо винуватості заарештованого посилювалися і, як то кажуть, настав час засмутити керівництво УКР „радісним” повідомленням: „не того впіймали”, а це означало б жорстке реагування обласної прокуратури за фактом арешту невинного. Без сумніву, вони б не оминуло увагою Лозівських прокурорів, та й старших товаришів із управління міліції.

І тут... в цьому ж таки районі відбувається напад на водія машини. Спершу злочинець його душив, а потім вдарив ножем. Дякуючи лише щасливій випадковості чоловік залишився живим.

За описом злочинця було